— То ось що це таке? — запитала вона. — Ті штуки навколо твоїх зап’ясть та шиї? Сліди?
— Оці?
Він нахилився вперед і миттєво змінився: очі сяяли, роги закручені, плечі мов брила. Алекс відчула, як мимохіть зіщулюється в кріслі. Він за мить перетворився з людини на чудовисько. На зап’ястях і шиї сяяли золоті обручі.
— Ага, — відгукнулася вона, намагаючись не видавати страху. — Оці.
— Ці сліди означають, що я зобов’язаний служити. Назавжди.
— Пеклу? Ґолґаротові?
Тоді він розреготався низьким і холодним сміхом, наче щось на дні озера.
— Я прив’язаний до тебе, Стерн. До жінки, яка витягнула мене з пекла. Я служитиму тобі до кінця своїх днів.
40
Її обличчя заклякло. Дарлінґтон уже вивчив, що Алекс Стерн так реагувала, коли зіштовхувалася із чимось непевним. Битися чи тікати? Інколи хід уцілілого означав, що взагалі не слід ходити. Подумки він бачив її в підвалі тієї давно минулої ночі — дівчину, вирізьблену з каменю.
Алекс вигнула брову.
— Отже… ти збираєшся взятися за моє прання.
Бийся, тікай чи скористайся сарказмом.
— Ну ти й огидне дівчисько.
— Мем. Ну, ти й огидне дівчисько, мем.
Тепер він засміявся.
Та брови Алекс «зустрілися» на переніссі. Щелепи міцно стиснуті. Вигляд у неї був такий, наче вона збирається перед боєм.
— Забагато таємниць. Не люблю, коли вони накопичуються.
— Я теж не впевнений, що мені це подобається, — відповів Дарлінґтон і цього разу не брехав. — Ти можеш бачити мертвих, чути їх, використовувати для власного зиску… і, якщо я не надто помиляюся, якби не кілька дещиць, яких бракувало Марґеріт Белбалм, то ти незгірш могла б користуватися живими.
Відповіддю на таку оцінку став лише короткий рвучкий кивок.
— Щодо мене…
Він не знав, як закінчити це речення. Як людина він страждав у пеклі. Та демон зносив страждання з легкістю та винахідливістю. Убитий Белбалм Сендоу з’явився в них, його душа вже була зжерта жінкою. Він нізащо не зміг би потрапити за Серпанок, та пекло радо надало йому притулок. Дарлінґтонова демонічна частина насолоджувалася пошуком нових методів, які робили Сендоу нещасним, змушували заплатити за біль, якого він завдав.
Дарлінґтона боялися тіні Серпанку й навіть він сам. Це було… щиро кажучи, це п’янило. Від самого дитинства його цікавило все інтелектуальне: мови, історія, наука. Решта, як-от тренування, якими він займався, — бойові мистецтва, фехтування, навіть акробатика, — мала послужити майбутнім пригодам, у неодмінності яких Деніел не сумнівався. Та видатного запрошення так і не надійшло. Не було ніяких шляхетних пошуків чи таємних місій. Були ритуали, погляди, кинуті похапцем у засвіти, домашні завдання, звіти, які потрібно було написати, — оце й усе. Тож він далі відточував себе, наче лезо, яке ніколи не візьметься до справи.
Потім декан Сендоу відправив його до пекла. Дарлінґтон не мав пережити цього, але спромігся протриматися, доки його нарешті врятували.
А тепер? Чи достатньо він залишився людиною? Він був спроможний сидіти за столом і вести розмови. Він не гарчав ні на кого й не ламав меблі, однак це було непросто. Демони не були розсудливими створіннями. Вони оперували інстинктами, керувалися апетитами. Він пишався собою за те, що не такий. Ніколи не діяв гарячкувато. Керувався розумом. Але тепер йому хотілося геть іншого, ніж раніше. Кортіло опустити обличчя в супницю й вилизати її, наче жадібна тварина. Кортіло влаштуватися між ніг в Алекс і зробити те саме.
Дарлінґтон провів рукою по обличчю й злегка здригнувся, молячись, аби повернувся здоровий глузд. Він був її наставником. Її Вергілієм. Він завдячував їй життям і міг досягти з нею більшого. Він не якась підлеслива тварина. Він удаватиме із себе людину, доки стане нею знову.
Його здивувало те, як решта зблизилася, щоб запланувати все й узятися за роботу. Він ледве впізнавав керівний тон Алекс, упевненість Доус, усе це народилося за його відсутності. «Вони б упоралися без мене. Зробилися б сильнішими». Сидячи там і дивлячись, як вони виношують свої схеми разом із Тернером та Мерсі, хлопець почувався чужинцем у місці, до якого колись достоту належав. Розуміння браку власної важливості надійшло повільно та водночас було несподівано жорстоким.
— Щодо мене, я не знаю, що я таке, — промовив він нарешті.
— Але ти контролюєш, — Алекс змахнула рукою, наче накладала на нього закляття, — те демонічне лайно.