41
Заснула Алекс аж перед світанком. Занадто багато потрібно було спланувати, а після розмови з Дарлінґтоном вона аж вібрувала на якійсь нервовій частоті, яка не давала заснути. Вона так довго розмовляла з ним подумки, що легше було б просто сісти й побесідувати. Але вони більше не були тими самими людьми, студенткою і вчителем, новачком і майстром. Раніше знання між ними текли в одному напрямку. Уся влада зосереджувалася лише в його руках. Але тепер влада рухалася, постійно мінилася, гупалася об їхнє розуміння одне одного, зворохоблена таємницями, які ще залишалися нерозкритими, падала в тінь, де бракувало розуміння. Здавалося, наче вона наповнила собою будинок згустком пекельного вогню, котрий тягнувся коридорами й сходами, мов запалений ґніт. Єль і Лета раніше належали Дарлінґтонові, а тепер вони грали на більшій сцені, і Алекс не була певна, яка саме роль дісталася кожному з них.
Щойно вона задрімала, як Доус потрусила її за плече.
Побачивши перекошене від паніки обличчя, Алекс аж підскочила.
— Що таке?
— Претор їде до нас.
— Сюди? — запитала Алекс, вистрибуючи з ліжка й натягаючи єдиний чистий одяг, який мала, — спортивний костюм з емблемою Лети. — Зараз?
— Я готувала обід, коли він зателефонував. Я наказала Мерсі залишатися нагорі. Він хоче обговорити підготовку до вовчих перегонів. Ти на написала йому електронного листа?
— Написала! — Вона надіслала нотатки, посилання на дослідження, а ще вибачення на чотириста слів за те, що не підготувалася до минулої зустрічі, і запевняння у відданості Леті. Може, вона перестаралася. — Де Дарлінґтон?
— Вони з Тернером пішли до Тріппової квартири.
Алекс розчесала пальцями волосся, намагаючись додати йому пристойного вигляду.
— І?
— Двері ніхто не відчинив, але соляний вузол біля входу досі непорушний.
— Це добре, еге ж? Може, він просто відсиджується зі своєю родиною чи…
— Якщо не матимемо Тріппа, нам не вдасться заманити його демона назад до пекла.
Дати раду цій проблемі доведеться пізніше.
Вони вже спускалися сходами, коли почули, як відчинилися вхідні двері. Професор Велш-Вітлі ввійшов, насвистуючи щось. Почепив кашкет і пальто на вішалку біля дверей.
— Міс Стерн! — гукнув він. — Окулус сказала, що ви можете запізнитися. Ви що… у піжамі?
— Просто маю деякі господарські справи, — широко всміхнулася дівчина. — У старих будинках завжди стільки роботи.
Сходинка під ногами щосили заскрипіла, наче «Іль-Бастоне» підігравав їй.
— Це велична старовина, — озвався Претор, запливаючи до вітальні. — Я сподівався виявити, що Окулус наповнила комору.
Окулус. Привітатися з якою він навіть не завдав собі клопоту. Не дивно, що чоловікові Вергілій та Данте ненавиділи його. Утім вони мали серйозніші проблеми, ніж погано вихований олдскульний професор.
— Зателефонуй Дарлінґтонові, — прошепотіла Алекс.
— Уже!
— Спробуй іще. Скажи йому не повертатися, доки…
Вхідні двері розчахнулися, і Дарлінґтон забіг досередини.
— Раночку, — кинув він. — Тернер…
Дівчата несамовито замахали йому, аби стулив пельку. Але вже було запізно.
— У нас гості? — запитав Претор, вистромивши голову з-за рогу.
Дарлінґтон закляк із пальтом у руках.
Велш-Вітлі витріщився на нього.
— Пане Арлінґтоне?
Хлопцеві вдалося кивнути.
— Я… так.
Алекс брехала, як дихала, але тієї миті їй забракло будь-яких слів, годі вже й казати про правдоподібні вигадки. Вона навіть не подумала про те, як вони збираються пояснити Дарлінгтонову появу. Натомість вони з Доус стояли там із таким виглядом, наче на них щойно вилили крижану воду.
Ну, якщо вона вже вдавала шок, то могла так само й продовжити. Алекс зібрала всю свою волю й розридалася.
— Дарлінґтоне! — скрикнула вона. — Ти повернувся! — І кинулася на нього з обіймами.
— Так! — занадто голосно підтвердив хлопець. — Я повернувся.
— Я думала, ти помер! — взялася завивати на все горло Стерн.
— Любий Боже, — втрутився Претор. — Це справді ви? Мені дали зрозуміти, що ви, ну… померли.
— Ні, сер, — відповів хлопець, виплутуючись з обіймів Алекс, та його рука в неї на талії здавалася розпеченою вуглиною. — Я лише побував у просторовій ніші. Данте й Окулус виявилися достатньо люб’язними, щоб подати прохання Гайманові Перезу, аби він спробував повернути мене за допомогою закляття.
— Це було просто неприйнятно. — Велш-Вітлі метнув суровий погляд. — Слід було проконсультуватися зі мною. Правління…