Плащ багатьох лисиць
Походження: Ґослар, Німеччина, XV століття
Дарівник: «Сувій та ключ», 1993
Вважають творінням Аларіка Фестнера, котрого згодом спалили на вогнищі, звинувативши в скороченні популяції місцевих лисиць.
Плащ багато разів змінював господаря, і є записи, що він належав якомусь оксфордському донові в той самий період, коли там викладав К. С. Льюїс, але це ніколи не було остаточно доведено. Подейкують, що колись такий плащ, повітаний у шафу чи гардероб, створював портал, утім, хоч би якою магією ця річ володіла чи не володіла, вона давно зникла.
Черговий доказ нестабільності портальної магії. Див. Таяара як рідкісний виняток.
З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом
5
ЖОВТЕНЬ
Уранці в п’ятницю Алекс разом із Мерсі пішла на лекції з курсів «Сучасні поети» і «Вступ до електроніки», де докладала всіх зусиль, аби слухати уважно. Навчальний рік лише розпочався, і було ще занадто рано для недосипань.
Того вечора їй кортіло залишитися вдома, трохи перепочити, закінчити розвішувати постери в кімнаті. Сторона Мерсі вже була прикрашена репродукціями картин і колажами поетичних рядків, написаних китайською, з модними ілюстраціями. Над ліжком вона повісила саморобний палантин із синього тюлю, який додавав кімнаті гармонії. Але Мерсі й Лорін захотілося сходити кудись, тож вони пішли. Алекс навіть вдягнула сукню, коротку чорну, зі схожими на павутиння шлейками; дівчата були в таких самих, але інших кольорів. Вони втрьох здавалися Стерн невеличкою армією, сновидами у вишуканих нічних сорочках. Мерсі й Лорін узули сандалі зі шкіряних смужок; у Алекс таких не було, тож вона обрала потерті чорні черевики. У них було легше бігати.
Вони зупинилися біля гойдалки, щоб пофотографуватися, і Алекс вирішила надіслати мамі одну світлину, на якій мала найщасливіший вигляд і здавалася нормальною. Лорін ліворуч — пишне волосся медового відтінку й зуби, біліші за світло прожектора. Мерсі праворуч — чорний блискучий боб, великі вінтажні сережки у вигляді маргариток, насторожений погляд.
Цікаво, чи Ітанові люди досі стежили за Мірою? А може, він вирішив дати її матері спокій, адже Алекс робила те, що було сказано. Каліфорнія скидалася не на інше узбережжя, а на іншу еру, туманний час, якому не хотілося додавати чіткості, адже деталі були занадто болючими, щоб фокусуватися на них.
Вечірка відбувалася в будинку на Лінвуд-стріт, неподалік від сумного занепалого помешкання «Святого Ельма», де на даху завзято крутилися флюгери. Алекс усю ніч пила воду й смертельно нудьгувала, але це її не займало. їй подобалося стояти із червоною пластянкою в руці в оточенні подружок і вдавати, наче вона набралася. Ну, не зовсім удавати. Вона закинулася бас- беладоною. Алекс обіцяла собі, що не вживатиме цього року, але рік був повним лайном, тож вона робила те, що мусила.
У суботу зранку, доки Мерсі ще спала, вона вислизнула з кімнати й зателефонувала до «Сувою та ключа». Як і обіцяла, залишалася абсолютно ввічливою; а потім знову згорнулася в ліжку калачиком і спала, доки Мерсі не розбудила її.
Дівчата поснідали в їдальні, Алекс, як завжди, навантажила на тарілку цілу гору. Вони збиралися відкрити портал у пекло; було трохи нервово — а таке навряд додає апетиту. Натомість Стерн почувалася так, наче не могла наїстися. Хотілося ще сиропу, ще бекону, ще всього. Сірі полюбляли це місце, аромати їжі, плітки. Алекс могла б захистити його так само, як звела захист навколо кімнати в гуртожитку. Але якщо на неї щось нападе, хотілося мати Сірих достатньо близько, аби скористатися ними… просто не так близько, щоб вони могли докучати. А тут вони майже зливалися з натовпом. У всьому цьому було щось сповнене миру: мерці ділили хліб із живими.
Алекс знала, що в Єлі є чарівніші приміщення, але це було її улюбленим — темне дерево балки високо вгорі, величезний кам’яний камін. Вона любила сидіти тут і купатися у хвилях калатання посуду й галасу розмов. Дівчина гадала, що Дарлінґтон вишкіриться, коли розповіла йому про те, як любить їдальню ДжЕ, та він лише кивнув і сказав: «Вона занадто велична для шинку чи заїздного двору, але почуваєшся там саме так. Наче можеш задерти ноги й перечекати будь-яку негоду». Можливо, так і було для якогось утомленого мандрівника, для студентки, яку із себе вдавала Алекс. Однак місце справжньої Стерн було серед негоди, вона була блискавкою негараздів. Це зміниться, коли Дарлінґтон повернеться. їм із Доус більше не доведеться удвох намагатися зачинити на засув двері, що захищають від темряви.