— Ось, — тихо підказала Доус, — твої двері.
Дарлінґтон кивнув, а тоді насупився.
— Що не так? — запитала Алекс.
Він кивнув головою на вирізьблений камінь.
— Lux et Veritas? У них що, ідеї закінчилися?
Дозвольте Дарлінґтонові побути снобом, коли йдеться про захований прохід до пекла.
Вони змастили камінь своєю кров’ю, і знову з’явилося чорне провалля. Крижаний вітер скуйовдив Дарлінґтонове темне волосся. Алекс хотіла нагадати йому, що він не мусить цього робити, що все буде гаразд. Та існувала брехня, промовити яку навіть у неї язик не повертався.
— Я… — почала Доус, але затнулася, така схожа на розтоплену свічечку.
— Ви знаєте історію корабля-привиду? — поцікавився в тиші Дарлінґтон. — Коли Нью-Гейвенська колонія боролася за виживання, містяни зібралися й напакували корабель найліпшим крамом, зразками всього, що міг запропонувати цей чудесний світ новий, а шановні мешканці міста вирушили в дорогу, щоб переконати людей в Англії в доцільності інвестицій у колонію чи навіть переїзду туди.
— Чому мені здається, що ця історія закінчується нещасливо? — озвався Тернер.
— Не думаю, що її вигадали в Нью-Гейвені. Вельмишановний преподобний Джон Давенпорт…
— Це той «сховай вигнаних» Джон Давенпорт? — перепитала Алекс.
— Той самий. Він сказав: «Господи, якщо твоя ласка поховати наших друзів на дні морському, вони твої, врятуй їх!».
— Не соромся й втопи їх? — поцікавився детектив. — Нічогеньке підбадьорення.
— Корабель так і не дістався Англії, — повів далі Дарлінґтон. — Уся колонія застрягла в чистилищі, і гадки не маючи, що сталося з їхніми коханими та всіма багатствами, якими був напханий трюм. А потім, день у день за рік після відплиття корабля, з моря насунув дивний туман, і всі шановні мешканці міста прийшли до гавані, де побачили, як з імли випливає судно.
Хлопців тон нагадував Ансельма того дня біля води, коли він розповідав легенду про трьох суддів. Невже Ансельм наслідував Дарлінґтона? Чи це сталося природно після того — демон, напившись хлопцевих страждань, заговорив його голосом?
— Вони знайшли шлях назад? — запитала Доус.
Дарлінґтон похитав головою.
— То була ілюзія, масова галюцинація. У доках усі бачили кораблетрощу на власні очі. Щогли поламалися, люди попадали за борт.
— Дурня, — оцінив Тернер.
— Це задокументовано, — незворушно заперечив Дарлінґтон. — І місто сприйняло це як благу звістку. Дружини, котрі чекали на чоловіків, тепер стали вдовами й вільно могли знову побратися. Заповіти зачитали, майно роздали. Пояснення цьому досі немає, але сенс завжди був для мене зрозумілий.
— Та невже? — покепкував Тернер.
— Ага, — втрутилася Алекс, — це містечко намахали від самого початку.
Дарлінґтон аж усміхнувся.
— Я чекатиму сигналу.
Вони рушили до наступних дверей і кабінету бібліотекаря. Коли Алекс озирнулася, Дарлінґтон стояв посеред темряви, схиливши голову, наче молився.
Тернер став на свій пост біля дверей із сонячним годинником.
— Вище носа, — повторив він ті самі слова, що й під час першого спуску. — І не втопіться.
Алекс подумала про Тріппа, який вчепився в загорожу човна, про корабель-привид, який пішов на дно. Ззирнулася з детективом.
— Не втопіться.
Стерн увійшла за Доус крізь таємні двері до читальної зали «Лінонїї та братів».
У цій частині бібліотеки було тихо, і Алекс чула шурхіт їхніх черевиків укритою килимом підлогою.
— Дарлінґтон вважає, що не повернеться, — повідомила Доус.
Алекс відчувала її погляд у себе на спині.
— Я не дам цьому статися.
Вони зупинилися перед першопочатковим виходом на подвір’я, прикрашеним ім’ям Селіна, викарбуваним золотими літерами.
— А як щодо тебе? — запитала Доус. — Хто попіклується про тебе, Алекс?
— Зі мною все буде гаразд, — відповіла дівчина, здивуватись тому, як затремтів голос.