Проте Алекс розуміла, що одного дня вона прокинеться, а Геллі зникне. З неї годі. У найвеликодушніші дні Стерн бажала їй цього. Утім неприємно було думати, що Геллі, можливо, вважає себе занадто хорошою для брудного бальсового життя, яке Алекс вдалося склеїти докупи. Прихисток, їжа, травичка, друзі, котрі не завжди здавалися друзями. Це було найкраще, на що вона була здатна, однак для Геллі це було не так.
Алекс штовхнула стегном двері й увійшла до квартири, де різко смерділо планом, а повітря було густим від диму. Звук телевізора був приголомшливий, безжальне гупання «Гейло», Лейн, Полюбе й Кем кричали одне на одного на канапі, пітбуль Полюбе, Локі, спав у нього в ногах. На столі лежав відкритий пакунок «Читос» поряд зі скляним синім бульбулятором, порожнім пакетиком і Леновим вейпом. Геллі згорнулася калачиком у великому круглому кріслі, зі склеєною скотчем докупи подушкою, вона була вбрана в довгу футболку й білизну, наче не завдавала собі клопоту одягатися й просто викотилася з ліжка. Вона мовчки тупилася в телевізор і навіть не глипнула на Алекс, коли та почала розбирати їжу в крихітній кухоньці.
Вона саме витягала банку рагу, коли побачила біля ковзних скляних дверей, що вели на балкон, закривавлену купку хутра. Банка вислизнула з руки й розбилася на друзки на лінолеумі.
— Якого хріна з тобою не так?! — озвався Лен, перекрикуючи шум гри.
Цього не могло бути. їй ввижалося. Вона щось не так зрозуміла.
Алекс знала, що слід вийти в коридор і перевірити клітку, але не могла змусити ноги поворухнутися. Побіля її ступні лежав шматок скла, на капцях — бризки томатного соусу. Вона вислизнула з них, позамітала скло й змусила себе ступити крок, потім ще один, відчуваючи ногами колючий килим. Коли вона оминала їх, жодна голова не повернулася до неї, і в дівчини з’явилося моторошне відчуття, наче вона взагалі не заходила до квартири.
У коридорі було тихо. Вони ніколи не розвішували картин чи фотографій, тільки постер «Ґрін дей», який повісили після того, як хтось на якійсь вечірці пробив кулаком гіпсокартон.
Спальня мала звичний вигляд. Потерта стара тумба під телевізор, яку вона засипала книжками в паперових обкладинках, здебільшого науковою фантастикою і фентезі. Енн Мак-Кеффрі, Гайнлайн, Азімов. Футон на підлозі, на ньому зіжмакане синьо- червоне покривало. Іноді вона лежала в ліжку з Леном, іноді всі втрьох, іноді лише вона й Геллі. Це був найкращий час. А біля підвіконня Беббітова клітка. Вона була порожня. Дверцята відчинені.
Алекс піднялася, притискаючись до стіни спиною. Здавалося, наче вона тріснула посередині. Вони з Геллі взяли висловухого кролика з притулку для тварин біля супермаркету «Ральфз». Збрехали в заяві про те, де живуть, скільки грошей заробляють, про геть усе. Адже, коли Алекс тримала те м’яке біле тільце в руках, їй понад усе хотілося мати його. Коли вони принесли кролика додому, Лен лише завів очі під лоба й мовив:
— Я не хочу це нюхати. Не хочу жити в лайні.
Тоді Алекс кортіло сказати, що в неї для нього погані новини, але вона так раділа, що в Лена не сталося жодного істеричного нападу, що вони з Геллі просто кинулися далі коридором і зачинили двері. Цілий день дівчата гралися з кроликом. Робив він небагато, та біля нього вона почувалася якось особливо, відчуваючи, як його сердечко вповільнюється в неї в руках, і знаючи, що це живе створіння довіряє їй; від цього ціле життя здавалося кращим.
Вони стали називати його кролик Беббіт, адже ще не придумали імені, але прізвисько так і причепилося.
— Ця штука схожа на собачу їжу, — розреготався якось Полюбе.
— Найдешевший спосіб зробити свою сучку щасливою, — відповів Лен. Коли хтось говорив про кролика Беббіта чи сюсюскався з ним, хлопець дратувався. — Краще це, ніж зробити одній із них пузо.
«Собачу їжу».
Алекс пішла назад коридором. Нічого не змінилося. Ніхто не поворухнувся. Вона перетворилася на примару. Купка хутра й крові нерухомо лежала на килимі. Тепер, коли вона змусила себе подивитися, уважно подивитися, помилки бути не могло. Маленьке мертве тільце. На морді Локі була кров.
— Що сталося? — запитала Алекс.
Схоже, її ніхто не почув.
— Геллі?
Геллі повільно повернула голову, наче довелося докласти неабияких зусиль. Здвигнула золотистими плечима. Вона завжди була схожою на поцілований сонцем шматочок якогось скарбу, чогось дорогоцінного.
Навіть зараз, хай млява, з мертвими очима та безбарвним голосом, вона відповіла: