Серед дерев гуляв вітерець, несучи із собою запах яблук і свіжого хліба, всього доброго, що лише можна забажати. Усі поверхні, усе каміння немов сяяли м’яким світлом.
Вона побачила постаті, що наближалися з усіх кутків парку… ні, скверу. Алекс знала це місце. Невже знову щось снилося чи вона прокинулася? Вона знала цих людей, знайшла їхні імена у своїй пам’яті. Доус, Тернер, Дарлінґтон. Тріпп не впорався. Це була її вина. Це Алекс теж пам’ятала.
Коли вони наблизилися, Алекс побачила, що в одязі пілігримів щось змінилося. Доус досі була вбрана в мантію вченого, але тепер та мерехтіла золотом, мов очі лорі. У Тернерову рясу з пір’я було вплетене мідне дубове листя. Білі лати принца пасували Дарлінґтонові більше, ніж Тріппові, але тепер він був убраний у рогатий шолом. А що ж Алекс? Вона витягнула руки. Сталеві наручні були прикрашені зміями.
Вона знала, куди їм слід іти. Повернутися до саду. Повернутися до бібліотеки.
Вони повільно проклали собі шлях вулицею, яка мала б бути Ельм-стріт, повз Коледжі Гоппера та Берклі. Лиховісного відчуття більше не було, ніщо не нагадувало про Єль, позбавлений краси. Натомість здавалося, наче університет зобразив якийсь посередній художник — він став сценкою зі снігової кулі, утіленням мрій про коледж. Стерн бачила, як люди їдять, базікають і сміються в бурштиновому світлі за товстими шибками закладів харчування. Знала: якщо вирішить увійти, її там радо привітають.
Бібліотека більше не була схожа на бібліотеку, чи собор, чи фруктовий сад. Вона здіймалася мерехтливими срібними шпилями — якийсь неймовірний замок, зведений із повітря та світла. Дівчина ззирнулася з Дарлінґгоном. Це були обіцяні їм місця. Університет умиротворення та наповненості. Магія казок, яка потребувала лише забажати чогось, а не крові чи жертвоприношень. «Жіночий стіл» блищав яскраво, мов дзеркало, і Алекс побачила в ньому Мерсі, яка походжала туди- сюди.
— Ми… ми в раю? — прошепотіла Доус.
Тернер похитав головою.
— Про такий рай мені нічого не відомо.
— Не забувайте, — попередив Дарлінґтон. — Демони живляться не лише болем і стражданнями, але й радістю.
Двері до палацу відчинилися, і з’явилося якесь створіння. Воно було чи не два з половиною метри заввишки й мало голову білого кролика, але людське тіло. Між вухами червоним сяяла вогняна корона. Створіння було так само голим, як Дарлінґтон у золотавому колі, але символи на його тілі світилися жовтогарячим, як вуглини під гілками в багатті.
— Ансельм, — сказала Алекс.
Кролик розреготався.
— Називай мене моїм справжнім іменем, Колесоходко.
— Мудак? — ризикнула дівчина.
Створіння почало мінитися й знову стало Ансельмом — у людській подобі та одязі. Цього разу не в костюмі, а в зручному варіанті для вихідних: джинси, кашеміровий светр, дорогий годинник на зап’ястку — уособлення заможності без жодних зусиль. Дарлінґтон без «Чорного В’яза». Дарлінґтон без душі.
— Мені сподобалося дивитися, як Дарлінґтон убив тебе.
Ансельм вишкірився.
— То було смертне тіло. Слабке й непостійне. Мене неможливо вбити, бо я не живу. Але житиму.
Алекс побачила в його руках повідець, і коли він смикнув, до нього рачки підповзло три створіння. їхні бліді тіла були виснажені, саме калатання кісток, які ледве трималися купи на сухожиллях. Алекс не могла зрозуміти, чи люди це, аж раптом огидні деталі стали на свої місця: один старий з обвислою шкірою й коротко підстриженим сивим волоссям; один юний і тендітний, кучеряве волосся де-не-де росло латками, у кощавих рисах ще можна було побачити примару колишньої краси; і одна жінка зі зморщеними грудьми, заїдами на губах і вологим сплутаним жовтявим волоссям.
Кармайкл, Блейк і Геллі. На шиї в кожного було золоте ярмо, таке саме, як колись на Дарлінґтонові, і всіх їх утримував золотий ланцюг у руках Ансельма.
Якими невинними вони здавалися, якими наляканими, та вони однаково залишалися демонами.
— Такі жалюгідні гончаки, — сказав Ансельм. — Вони помиратимуть від голоду, аж доки не нажеруться стражданнями мертвих. Або прослизнуть крізь портал, щоб знову переслідувати вас. Потім наїдяться від пуза й поживляться ще й вашими друзями-приятелями. Просто тобі демонічна мрія. Земля обітована. Я залюбки зробив би їм такий подарунок. — Він замовк та всміхнувся з таким ніжним і блаженним виразом обличчя, як в Ісуса на вітальній листівці. — Це якщо ви не заплатите пекельну ціну. Це місце легітимно заявило свої права на душу Деніела Арлінґтона. Він один із нас і мусить вічно служити тут.