— На те моя воля, — озвався Дарлінґтон.
— Ти, трясця, хоч би поторгувався, — втрутився Тернер.
— Тут нема про що торгуватися, — заперечила Доус. — Він сюди не належить.
Ансельм похнюпив голову на знак згоди.
— Це правда. Від нього аж тхне доброчесністю, чого не скажеш про вас усіх.
— Можеш не ходити околяса, — озвалась Алекс. — Усі вони знають, що ти маєш на увазі мене.
Зуби в Ансельма були білі та рівні.
— Ти чула їхні серця. Ти бачила їхніми очима. Усі вони пронизані почуттям провини та сорому, але не ти, Колесоходко. Ти шкодуєш лише про дівчину, котру не змогла врятувати, а не про вбитих тобою чоловіків. Твоє серце більше мучиться докорами сумління через мертвого кролика, ніж через усіх тих хлопців, яких ти перемолола.
Так і було. Алекс знала це від самого початку. Саме це вона розповіла Мерсі напередодні.
— Ні, — втрутилася Доус. Вона розрізала рукою повітря. — Відповідь на все це — «ні». Ти не отримаєш Алекс. І Дарлінґтона. Ніхто тут не залишиться.
«Ніхто не вирветься». Алекс відчула, як стиснулося горло. Хоробра Доус, яка лише хотіла зберегти цілісність власної родини. І Стерн раділа, що була членом цієї родини. Хай навіть недовго.
— Ти вже продемонструвала вдосталь хоробрості, — озвалася вона. — Та це не твій бій.
— Тобі теж тут не місце. І байдуже, що каже цей… ця штука.
— Ти надзвичайно переконана, вчена, — відповів Ансельм. — Та Рукавичку створили для того, щоб доставити її сюди, це був кривавий маяк, сигнальний вогонь.
Алекс намагалася не видати обличчям жодних емоцій, проте глипнула на віддзеркалення Мерсі. Про що це торочить Ансельм? Якийсь новий трюк, щоб затримати їх, якась нова стратегія?
— Ти боровся, щоб не пустити мене до пекла, — нагадала вона. — Нас усіх.
Він зробив усе можливе, щоб запобігти відкриттю Рукавички та порятунку Дарлінґтона.
— Я не розумів, що ти таке, Колесоходко. Ой, я розумів, у чому твоя привабливість. Цікава іграшка, набір дешевих трюків, безмежна здатність до болю. Але я не розумів істинної тебе. Не міг збагнути, як тобі вдалося вирватися від моїх вовків. Не розумів, аж поки ти не вмістила його душу у своє тіло.
— Він бреше, — застерегла Доус.
Тернер похитав головою. Він завжди помічав різницю, хай навіть у засвітах.
— Не бреше.
— Вам відомо, що ви не перші пілігрими, котрі пройшли цей шлях, — повів далі Ансельм.
Саме тієї миті Алекс зрозуміла, чому Рукавичку й тих, хто наважилися пройти нею, стерли з усіх книжок, чому довелося пересвідчитися, що ніхто не знатиме про надзвичайний портал, вбудований до бібліотечних стін. Уперше, відколи повернувся Дарлінґтон, Алекс відчула, як усередину заповзає справжній страх.
— Вони домовилися, чи не так? — поцікавилася вона.
Ансельм підморгнув.
— Єдине, що демони люблять більше за загадки, — це угоди.
44
Ансельмові мазунчики занявчали, немов відчувши його задоволення. Штука з виснаженим Блейковим обличчям притиснулася головою до господаревої ноги.
— Про що мова? — закортіло дізнатися Тернерові.
Ансельм скуйовдив пальцями не-Блейкове волосся.
— Студенти з Єлю створили Рукавичку й назвали свою подорож експедицією. Та експедиція — це просто синонім завоювання, тож, як і всі мандрівники, побачивши скарби, яких можна дістатися, вони не мали причин повертатися з порожніми руками.
— Знову «Фауст», — зауважив Дарлінґтон.
Ансельм гмикнув.
— От тільки Фауст самотужки заплатив за свої гріхи. На відміну від ваших пілігримів. Вони вимагали грошей, популярності, хисту, впливовості. Для себе й своїх товариств. Проте оплату рахунків залишили комусь іншому.
«Череп і кістки». «Книга та змія». «Сувій та ключ». Алекс подумала про всі гроші, що текли крізь їхні скарбниці. Подарунки університетові. Усе куплене коштом страждань майбутніх поколінь. І Лета це дозволила. Вони могли інвестувати в джерело, з якого взявся стіл, захований у підвалі Пібоді. Могли принаймні лобіювати закриття «Рукопису» після того, що сталося з Мерсі, чи переслідувати «Сувій та ключ» після того, що сталося з Тарою. Але не зробили цього. Занадто важливо було умиротворити випускників, зберегти життя магії — байдуже, хто саме на неї працюватиме.