— Ми це зробили, — прошепотіла дружина Тернерові на вухо. Він притиснув її до себе. «Усе добре».
Дарлінґтон сидів у своєму кабінеті в «Чорному В’язі» й дивився на пишно вкриті квітами моріжки й охайно підстрижений лабіринт із живоплоту. Як завжди, у будинку було повно людей: друзів, котрі навідалися на гостину, науковців, котрі приїжджали, щоб попрацювати в його багатій бібліотеці чи дати семінар. Він чув, як у залах лунає сміх, а на кухні хтось жваво бесідує.
Він знав усе, що хотів знати. Достатньо було торкнутися рукою книжки, щоб дізнатися про її зміст. Він міг узяти чайне горнятко й дізнатися історію будь-кого, хто колись торкався його. Відвідував мандрівників і містиків на їхніх смертних ложах, тримав їх за руку, позбавляв болю. Бачив масштаби їхніх життів, усотував їхні знання за допомогою доторку. Йому відкрилися всі таємниці цього світу та наступного. Не тому, що він здійснив якийсь ритуал, і навіть не завдяки ретельному вивченню прихованого, а тому, що магія була в нього в крові. Він майже втратив надію й відмовився від дитячих бажань. Але вона завжди була там, таємна сила, котра просто чекала нагоди, щоб прокинутися. Він побачив Алекс у садку — пташка із чорними крильцями, ніч збиралася навколо неї, наче шовковий саван, розшитий зірками. Його королева-чудовисько. Його лагідна правителька. І те, ким вона стала нині, йому теж було відомо.
Дарлінґтон повернувся до своїх записів.
«Усе добре».
Алекс стояла перед щойно пофарбованим бунгало — білий саман, обрамлений синім. На ґанку висіли китайські дзвіночки. У садку, де буяли лаванда й шавлія, влаштував прийом кам’яний Будда. Її мати сьорбала чай на шезлонгу, засипаному різнокольоровими подушками. То був її дім — справжній дім, а не самотня квартира з балконом, що виходив на стіну іншої самотньої квартири. Міра підвелася, потягнулася й пішла всередину, залишивши двері відчиненими.
Алекс попливла назирці.
Будинок був охайний і затишний; на камінній полиці купчилися кристали. Мати помила горнятко в мийці. Хтось постукав. На порозі стояла білявка зі скрученим килимком для йоги на плечі.
Вона здавалася знайомою, та Алекс не знала достеменно звідки.
— Готова? — запитала жінка.
— Саме закінчую, — відповіла Міра.
Вони її не бачили.
— Ти не проти, якщо моя донька до нас приєднається? Вона приїхала додому на канікули.
Геллі стояла позаду жінки на порозі. Але не та Геллі, з якою Алекс була знайома. Ця мала хоробрий, страшенно впевнений вигляд, її руки були гнучкі й м’язисті, а світле волосся — зібране в охайний хвостик.
— Тут так мило, — всміхнулася вона.
Алекс дивилася, як Геллі зі своєю матір’ю ледаче сидять у вітальні, чекаючи, коли Міра перевдягнеться й візьме свій килимок.
— Це її донька, — пояснила мати Геллі, показуючи на фотографію, яку розглядала дівчина.
Світлина Алекс у джинсовій курточці — вона обіперлася на їхню стару «королу» й ледве всміхалася.
— Гарненька, — сказала Геллі.
— Вона була не надто щасливою дівчинкою. Відійшла кілька років тому. їй було всього сімнадцять. Передозування наркотиками.
«Відійшла».
Перед фотографією був запалений фіміам, і лежала біла пір’їна, вмочена в чорне. У рамці за світлиною Алекс було ще одне фото. Юнак із кучерявим чорним волоссям, що спадало на засмагле обличчя. Він стояв на пляжі, обіймаючи дошку для серфінгу, що височіла поруч. На шиї в нього була підвіска, та яка саме — Алекс не могла роздивитися.
— Це так сумно, — відповіла Геллі. Вона посунула колоду карт, що лежала на кавовому столику. — Ох, а Міра ворожить на картах таро?
Вона схопила верхню карту з колоди й підняла її вгору. Колесо.
Алекс уперше відчула, як щось, окрім любові та жалю, наповнило її від погляду на Геллі, на ідеальну Геллі з очима кольору океану.
— Тобі не слід було дозволяти їм убивати кролика Беббіта, — сказала вона. — Я не дала б йому померти.
Стерн дивилася, як колесо розкрутилось, охоплене синім полум’ям, що проковтнуло спершу карту, потім руку Геллі, потім Геллі, її матір, кімнату, будинок. Синє полум’я проковтнуло цілий світ. «Усе добре».
Вона стояла на сходах Стерлінга, оточена вогнем, а інші дивилися на неї з жалем в очах. Алекс витерла сльози, шлунок скрутило від сорому. Вона не мучилася через власну смерть, відчувала лише полегшення, побачивши витертий начисто світ. Знала, що мати оплакувала її, однак на живу доньку вона витратила б значно більше сліз.