А Геллі? Ну, це було найгірше. Якби Алекс не гуляла того дня з Леном набережною Веніс-біч, можливо, дівчина ніколи не пішла б з ними додому. Можливо, не залишилася б там так надовго. Вона повернулася б із пекла до світу софтбольних матчів, університетських конспектів і йоги суботніми ранками. Вона не померла б.
— Я спрощу тобі завдання, — лагідно озвався Ансельм. — Посядь своє місце тут, Ґелексі Стерн. Життя в розкоші й затишку, навіть забажати не буде чого, а всі спогади про шкоду, якої ти завдала світові, зітруться. Усі здобудуть бажане. Усе буде добре.
Як це буде — стати привидом?
Дарлінґтон схопив її за руку.
— Це не насправді. Лише черговий вид тортур, життя із чимось несправжнім.
Він не помилявся. Вона знала, що Ленове кохання не було справжнім. Знала, що материн захист не був справжнім. Такі думки гризуть тебе щодня. Живеш на натягнутій линві, чекаючи, коли вона зникне. Таке життя — власний різновид пекла.
— Я однаково можу все спростити, — не здавався Ансельм. — Залишайся або твоя чарівна подружка помре.
У мерехтінні фонтана, який мав би бути «Жіночим столом», Алекс помітила якийсь рух.
Вона впізнала чоловіка, який ішов до Мерсі подвір’ям.
Ітан Харель.
Наче звіддалік вона почула, як він запитує:
— Де та сучка? Гадаєте, це смішно?
Він знайшов її.
— Він завдасть їй болю, — попередив Ансельм. — Тобі це відомо. Але ти можеш це зупинити. Хіба ж тобі не хочеться її врятувати? А може, вона стане наступною дівчиною, яку ти підведеш? Чергове втрачене життя через те, що тобі так кортить уціліти?
Чергова Геллі. Черговий Тріпп.
Алекс ззирнулася з Доус і попросила:
— Знайди спосіб зачинити двері за мною. Я знаю, що ти зможеш.
Тернер ступив крок і завмер перед нею.
— Я не можу дозволити тобі так учинити. Я не випущу хвилю демонів, які живитимуться нашими нещастями. Я радше вб’ю тебе, ніж дозволю приректи наш світ заради однієї-єдиної дівчини.
— Заспокойся, священнику, — розреготався Ансельм. — Колесоходка під моїм захистом. Ти тут не маєш влади.
Дарлінґтон схопив Алекс за руку.
— Це був твій план? Здатися? Ти не маєш собою жертвувати, Стерн.
Алекс мало не всміхнулася.
— Не певна, що це правда.
Її життя ґрунтувалося на брехні й украдених шансах, на низці хитрощів, вивертів і спритності рук. Вона вже володіла мовою демонів. Розмовляла нею ціле своє життя. Невеличка магія. Камені для биття.
— Вийди вперед і прийми заслужену кару, — наказав Ансельм.
Він підняв угору ярмо. Воно було не таке, яке змушений був носити Дарлінґтон, викладене гранатами й чорним оніксом. Чарівне, та значення його було очевидним.
— Алекс, — промовив хлопець, — я не дозволю тобі зробити це.
Вона дозволила вогню охопити своє тіло, і Дарлінґтон відсмикнув руку, на голові знову з’явилися роги.
— Не тобі це вирішувати.
— Мені подобається наша гра, — втішився Ансельм. — А на нас іще стільки чекає.
Проте Алекс слухала його одним вухом. Вона дивилася на віддзеркалення у фонтані. Біля Ітана стояв Цві. Він забрав у Мерсі соляний меч. Ітан тримав у руках зброю.
А Мерсі у своїх — пляшку. Дурман. Вона кинула її в Ітана.
Пляшка з олією розбилася об нього, і, перш ніж чоловік устиг оговтатися, Мерсі штовхнула його до фонтана.
Алекс вихопила ярмо з Ансельмових рук і стрибнула до води, зануривши обидві руки під поверхню.
Почула довкола себе крики. Ансельм кинувся на неї і більше не мав людської подоби. Вона не знала, який він насправді — козел із гострими рогами, червоноокий кролик, павук із волохатими ногами. Усі страхіття одночасно. Та Доус, Дарлінґтон і Тернер вишикувалися навколо нього.
— Захистіть її! — крикнув Тернер. — Ніхто не прорветься!
Його вкрита пір’ям мантія скидалася не стільки на костюм, скільки на справжні, широко розкинуті крила. Доус здійняла руки, і на її вбранні вченого з’явилися слова — символи, письмена, тисяча мов, можливо, усі знані будь-коли мови. Роги Дарлінґтона засвітилися золотом, і він витягнув меч. Вони розіграли для Ансельма свою невеличку п’єсу, а тепер були готові до захисту.
Алекс привабила Ітана, розповівши йому, буцімто збирається працювати на Лінуса Райтера, знає його секрети й розповість їх усі в обмін на вампірів захист. Вона змусила Тернера зателефонувати йому та з усією авторитетністю місцевого відділку поліції розпитати Ітана про зв’язки з нею, аби стало зрозуміло, що вона заговорила, перетворилася на тягар. Дівчина знала, що Ітан зробить наступний крок, аби власноруч із нею розібратися. Зрештою, він точно знав, як її знайти. Вона збагнула це, коли він виріс перед нею під стінами кав’ярні «Синій штат». Пересвідчилася, що телефон увімкнено, і залишила його на подвір’ї з Мерсі, щоб Ітан зміг знайти її сьогодні вночі. Тепер вона відчувала, як його душа бореться з нею, слизька, вересклива, налякана вперше за довгий час, як вона намагається залишитися в смертному світі. Дівчина подумала про кролика Беббіта, чиє серце гупало в її долонях.