Вона смикнула його дух до себе, як робила це із Сірими, як зробила це з Дарлінґтоновою душею, аби віднести його додому. Ітан боровся, та Алекс міцно тримала. Його дух залетів до неї всередину. Стерн побачила місто з хмарочосами й випалене сонцем каміння, відчула в роті гіркий смак кави, почула гуркіт шосе 405 у долині.
Вона виплюнула його.
— Хотів убивцю? — запитала Алекс, коли Ітан з’явився; він був захеканий, одяг — ущент мокрий, а тіло — охоплене її синім полум’ям. — Ось він.
— Не тобі вирішувати, хто притримуватиме двері пекла, — вищирився Ансельм. — Ти не можеш.
— Я Колесоходка, — нагадала Алекс. — Ти й гадки не маєш, що я можу.
— Що це таке? — забелькотів Ітан.
Чай у нього на шиї розсипався на попіл.
Стерн змахнула золотим ярмом у нього над головою і побачила, як замкнулися прикрашені коштовними каменями застібки. Змарнілі демони, яких тримав на повідці Ансельм, заверещали й заскавчали.
— Єретичка! — засичав Ансельм. — Шльондра!
Тепер Алекс засміялася.
— У черзі в «Рейт-ейд» мене, бувало, називали гіршими словами.
Ансельм занадто довго мав справу з витонченими, незграбними єльськими хлопчиками. Він не знав, як упізнати когось, схожого на нього самого.
— Уперед! — крикнула Алекс, не виймаючи рук із води.
Вони одне за одним стрибнули до фонтана й пройшли крізь неї до світу смертних — Доус, Тернер і Дарлінґтон наостанок. Вона була Колесоходкою, таємним ходом. Дівчина відчула їх усіх, яскравих, нажаханих, розлючених, живих. Доус нагадувала прохолодні темні коридори бібліотеки; Тернер був різким і мерехтливим, як вогні нічного міста; Дарлінґтон переможно переливався з передзвоном, з яким сталь б’ється об сталь.
— Що це?! — закричав Ітан. — Ти намагаєшся загравати з…
— Тепер ти отримаєш свою кару, — відповіла Алекс. — Потрібно заплатити пекельну ціну.
Дівчина стрибнула у воду. Та Ансельм схопив її за руку.
— Тобі судилося жити в пеклі, Ґелексі Стерн. Тобі судилося стати моєю.
Він укусив її за зап’ястя, і Алекс закричала від пронизливого болю.
Її тіло зайнялося синім вогнем, який перекинувся на Ансельма. Але він не горів.
«Тобі судилося жити в пеклі».
Він напувався з неї великими ковтками, його щоки западали, всмоктуючи її. Алекс відчувала, як із неї викачують кров, як закінчується сила.
«Тобі судилося стати моєю».
— Гаразд, — задихнулася вона. — Тоді ходімо зі мною. — Вона міцніше стиснула власну долоню на його руці. — Подивімося, як ти впораєшся з нами в смертному світі.
Дівчина потягнулася до нього своєю силою, затягуючи його дух усередину. Здалося, наче в неї потекла багнюка, ріка скорботи, то була цілковита агонія вкупі з непристойним задоволенням, та Стерн не зупинялася.
Вона побачила страх в Ансельмових очах, і це було ніби наркотик.
«Усе добре».
Ансельм із розгніваним ревом випустив її зап’ястя. Алекс бачила власну кров у нього на підборідді. Вона вижбурила із себе багно його духу й шубовснула у воду, страхаючись того, що всякої миті відчує його лещата на щиколотці й він смикне її назад.
Легені боліли, благаючи повітря, та вона далі борсалася, далі пливла, розпачливо мріючи побачити світло над головою. Ось іскорка, потім іще одна. Алекс помчала вгору крізь море зірок. Вирвалася на поверхню й вдихнула холодне повітря зимової ночі.
Вона намагалася опанувати себе. Вони були на подвір’ї Стерлінга. Цві зник (напевно, злякався Дарлінґтона в славній подобі демона з рогами напоготові), Ітанове тіло долілиць лежало в багнюці. Алекс почула, як рвучко змовкло цокання метронома.
Щось затуманювало її погляд, якісь білі мухи. Падав сніг. Вона перелічила друзів: Мерсі, Тернер, Доус і Дарлінґтон, її демон- джентльмен. їхня подерта армія, усі мокрі як хлющ, тремтіли, усі були цілі й неушкоджені. Над ними досі мерехтіло Ткачеве павутиння — тендітна конструкція, прикрашена інеєм і жалем.