Учора ввечері Данбер притягнув із вокзалу волоцюгу, закопченого, як бляшанка від вугілля, і вбраного в такий брудний одяг, що той аж стояв. Він присягався, буцімто мав видіння. Руді сказав, що ми марнуємо час, і я був схильний погодитись. Від чолов’яги смерділо дешевим джином, і він був викапаний шарлатан. Базікав щось про довгі подорожі й захмарні статки — звичні прийоми провидців. Мова в нього була така невиразна, що мені ледве вдавалося розбирати слова, аж доки Данберові це все не набридло й він не позбавив нас цих мук.
Я не згадував би про всю цю жалюгідну справу, от тільки — і я записую це, щоб пізніше мати змогу посміятися з власного малодушного заламування рук, — коли Данбер сказав, що час іти, і запхав до кишені п’ятірку, волоцюга заприсягся, нібито ще не сказав те, що мав сказати. Його очі трохи закотилися — театральне мистецтво для початківців, — а тоді він промовив:
— Бережіться.
Руді розреготався й досить природно поцікавився:
— Чого стерегтися, старий шахраю?
— Тих, що ходять поміж нас. Ночепивців, заклинателів місяця, усіх, хто напувається порожнім та мертвим. Найкраще буде пантрувати їх, хлопці. Найкраще буде забити двері, коли вони прийдуть.
Тут він уже не белькотів. Голос був чистий, як дзвін, і лунко розкочувався залою. Кажу вам, у мене аж волосся на руках дибки стало.
Ну, з Руді та Данбера було досить. Вони виволокли його на вулицю й послали під три чорти, а Руді про всяк випадок ще й копняка дав. Мені було прикро, і подумалося, що слід було дати йому ще п’ятірку. Жодних сумнівів: завтра ми посміємося із цього.
Лайонель Райтер, щоденник «Черепа і кісток», 1933
45
Дарлінґтонові не вдавалося як слід скласти докупи миті після падіння. Пам’ятав снігопад, безрадісну вагу мокрого одягу на тілі. Усі були втомлені й приголомшені та просто не могли дотягнутися додому. До того ж залишилося забагато речових доказів. Увійшовши до рота пекельної потвори, він був людиною, яка дотримувалася правил, яка вірила, що розуміє цей світ і те, як його влаштовано. Та він більше не був просто людиною, тож підозрював, що це зробило його підхід до моралі гнучкішим.
У читальному залі «Лінонїї та братів» повсюди були розкидані книжки. Один зі столів перевернувся. Демони увірвалися крізь східні вікна, зруйнувавши в процесі зображення святого Марка за роботою над Євангелієм, потім прорвалися простісінько крізь вікна, що вели на внутрішній двір. Усунути шкоду було неможливо. Вони могли б скористатися відновлювальною магією, але вона була дуже повільною і копіткою. Дарлінґтонові було боляче залишати Стерлінг у такому стані, та коли університет повідомить про вандалізм, Лета може запропонувати скористатися тиглем і будь-чим, що вдасться знайти в арсеналі. А наразі вони мусили лише прибрати всі сліди неприродного.
Повернути павуків до веретена виявилося достатньо просто: Мерсі просто ще раз уколола собі палець, та над подвір’ям досі висіло важке від меланхолії павутиння. Вони витратили майже годину, щоб стягнути його мітлою, яку позичили з комірчини прибиральників, і перенести у води фонтана, де воно розтануло в усіх на очах. Коли вони нарешті позбулися тієї клятої штуки, усі вже неконтрольовано схлипували.
Тіло вони залишили насамкінець. Ітан Харель лежав долілиць у багнюці й розталому снігу.
Тернер підігнав «додж» і чекав на них біля входу з Йорк-стріт. Буря, заварена Доус, досі була доволі гарячою, щоб дати раду камерам, але в тому, щоб запхати труп до багажника, не було нічого магічного або чарівного. То був холодний учинок, огидне перетворення: тіло стало вантажем. Мерсі залишилася в
бібліотеці, стискаючи соляний меч, наче могла захистити їх від жахливої правди діяння.
— Ви казали, що не прибиратимете наш безлад, — зауважила Алекс, коли з роботою було покінчено й вони заштовхалися в «додж», вологі та втомлені, дарма що до світанку ще залишалося кілька годин.
Тернер лише здвигнув плечима й запустив двигун.
— Це й мій безлад.
Двері до «Іль-Бастоне» розчахнулися, не встигли вони навіть дістатися до верхньої сходинки. Світло було ввімкнене, старі нагрівачі наганяли в усі кімнати тепло. На кухні Доус вишикувала термоси із залишками авголемоно, які вони випили жадібними ковтками. На них чекали тарілки із сендвічами з помідорами та приправлений бренді гарячий чай. Усі стояли за кухонною стійкою і мовчки їли, занадто стомлені й побиті для розмов. Дарлінґтон не міг відігнати думку про те, як зрідка користуються їдальнею «Іль-Бастоне», як мало обідів він розділив тут із Мішеллю Аламеддін чи деканом Сендоу, як мало розмовляв тут із детективом Авелем Тернером. Вони дозволили Леті атрофуватися, дозволили її секретності й ритуалам зробити людей чужими. А може, саме так Лета завжди планувала працювати: бути беззубою і безсилою, хизуватися повсюди почуттям власної важливості, залишаючись безхарактерним хробаком, доки товариства коїли все, що їм заманеться.