Нарешті Мерсі відставила вбік горнятко й запитала:
— Справу зроблено?
Ця дівчинка була хороброю, але сьогоднішня ніч була занадто божевільною навіть для неї. Магія, заклинання, дивні об’єкти — усе це було такою собі грою. А тепер вона допомогла вбити людину, і цей тягар нести було нелегко, хай які пояснення мав їхній учинок. Дарлінґтон чудово це знав.
Алекс попередила їх, що настане мить, коли їй знадобиться їхній захист, що вона попросить битися за неї без зайвих запитань. І вони це зробили, тому що були в розпачі й тому що попри всі шляхетні заперечення жоден із них не хотів страждати цілу вічність. Мерсі страшенно кортіло дотримуватися плану, вдягнути соляні лати, зустрітися з дуже схожим на людину чудовиськом. Можливо, тепер вона шкодувала про це.
Але часу на делікатності не було.
— Справу ще не зроблено, — озвався хлопець. — Залишилися інші демони, яких потрібно вбити.
Можливо, так буде завжди.
Алекс була слабкою від утрати крові, тож Доус змастила бальзамом залишену Ансельмом на зап’ястку рану, а тоді відвела дівчину нагору, щоб опустити її у ванну з козячого молока в тиглі. У них з’явилася звична рутина піклування, якої Дарлінґтон не міг сповна зрозуміти, і через це почувався дитиною, яку не прийняли до гри. Тож натомість він узявся за щось корисне.
Він поїхав із Тернером до «Чорного В’яза».
— Повірити не можу, що працюю шофером у демона, — пробурмотів Тернер, виїжджаючи з паркувального майданчика «Іль-Бастоне».
— Почасти демона, — виправив його Дарлінґтон. Вони трохи проїхали мовчки, та нарешті він запитав: — До речі, як Алекс удалося втягнути вас у все це?
— Учора ввечері вона прийшла до мене, — відповів Тернер. — Я не хотів цього робити. Вона попросила мене скористатися значком, щоб інсценувати вбивство. І тоді я подивився на справу Ітана Хареля.
— І це вас переконало?
Чоловік похитав головою.
— Ні. Власне, я дуже поважаю належні правові процедури. Але ти знаєш Алекс — не пусти її у двері, так вона у вікно залізе.
— Влучний опис.
«Ми робимо те, що мусимо. Це єдина робота вцілілого».
— Вона сказала мені, що Ітан — солдат на службі в зла.
Дарлінґтон кинув на Тернера недовірливий погляд.
— Звучить не схоже на Алекс Стерн.
— Це вона цитувала мене. Солдати добра й солдати зла. Я знаю, що ти не погодишся, та я переконаний, що завжди йшлося про те, щоб не дозволити дияволові підвести голову. Вона весь час казала мені, що це дурня. До вчорашнього вечора.
— А тоді?
— Тоді вона сказала: «А що, як я помиляюся?».
Тепер Дарлінґтон засміявся.
— Оце Алекс Стерн.
Тернер побарабанив пальцями по керму, прокладаючи собі шлях майже порожніми вулицями.
— Буду чесний із тобою. Насправді й це не те, що змінило мою думку.
Дарлінґтон чекав. Він не дуже добре знав Тернера, утім легко було побачити, що детектив не з тих людей, котрі люблять, щоб їх підганяли.
— Я підібрав її в Дерієні, — нарешті повів далі чоловік, — того вечора, коли Харель відправив її до Лінуса Райтера. Вона була… я бачив, як вона побилася з хлопцем, удвічі більшим за неї. Я бачив, як член студентського братства мало не розламав їй череп, шукаючи помсти. Але такою наляканою я не бачив її ніколи.
Коли вони дісталися «Чорного В’яза», Дарлінґтон відімкнув двері кухні, і вони скотили Ітанове тіло сходами до підвалу. Дім, який він любив, перетворився на гробницю. Хлопець замислився, яких висновків його дід дійшов із різні чи того факту, що його онук покинув цю шляхетну купу каміння. Принаймні на деякий час. Він достеменно не знав, що вони збираються робити з усіма цими трупами і як йому слід поховати власних батьків. Що це означатиме, якщо вони просто зникнуть? А як щодо Ансельмової родини?
Занадто просто було випаруватися. Він сам уже це зробив. І хто його шукав? Доус і Алекс. Тернер і Тріпп. Яке життя він міг скласти докупи із залишків?