— Ти знаєш, що можеш поговорити з ним, — запропонувала дівчина.
— Я знаю, що тобі подобався «Реквієм» Стівенсона, — озвався Дарлінґтон, сподіваючись, що дід слухає його, та однаково почуваючись дурником. — Але, боюся, він сюди не пасує.
Якщо вже бути абсолютно щирим, його дідові не сподобається нічого. Поминальна промова — це ж ніщо інше, як смертельні слова.
— Уперед, — звернувся хлопець до Алекс.
Вона ступила крок донизу сходами, потім іще один. Дарлінґтон рушив за нею. Тут сморід відчувався сильніше.
— Цього досить, — сказав Дарлінґтон і побачив, як плечі Стерн полегшено опустилися.
Тепер вони бачили тіла його батьків, скинуті купою, рештки того, що було Ансельмом, і припертого до стіни Ітана Хареля. Як це могло бути його життям? Його домом? Що саме він дозволив за бажання набути навичок, чи знань, чи мужності.
— Я вражений критичною глибиною моєї помилки.
Алекс подивилася на нього зі своєї сходинки.
— Це не ти впустив демона у двері. А Сендоу. І товариства. Коли настав час, ти стояв між живим та мертвим. «Гопліти, гусари, драгуни», пам’ятаєш?
— А ти уважно слухала. Мене це водночас тішить і непокоїть.
Не було іншого виходу, крім як покінчити із цим.
Деніел поклав руку Алекс на плече й потягнувся до демона. Це було легко, наче напружити м’яз, наче глибоко вдихнути. Хлопець відчув, як змінилося його тіло, наливаючись силою. Усі страхи зникли; його журба та зніяковілість відступили. Він відчув вигин дівочого плеча під долонею. Якщо зігне пальці, пазурі увіпнуться глибше. Він почує, як вона задихнеться. Дарлінґтон стримався.
Її тіло розквітло синім вогнем. Алекс знову озирнулася, чекаючи сигналу від нього. Він бачив волю в її погляді, те, як вона приборкала власний страх. «Я служитиму тобі до кінця своїх днів».
Дарлінґтон коротко кивнув, і дівчина здійняла руку. Синій вогонь, розкрутившись, вилетів із долонь, полум’яна арка перетворилася на річку й потекла донизу сходами, а тоді накрила тіла. Він готувався говорити, підготував цитату з… Розум демона не міг із цим упоратися. Він пригадав Алекс із її збіркою віршів. Гарт Крейн. Дарлінґтон подумки вхопився за слова.
«А якщо вони сну позбавлять тебе, то колись повернуть його знов».
Це було найкраще, що він міг зробити. Дарлінґтон дивився, як палають тіла.
Якась його частина хотіла сказати Алекс не зупинятися, спалити весь будинок до пня, дозволити і їм згоріти разом із ним. Натомість вони стояли вдвох у темних тінях «Чорного В’яза», аж доки там не залишилося нічого, крім попелу та старого каміння, яке могло вистояти цілу вічність і так ніколи й не відчути скорботи.
46
«Мерседес» був запаркований на під’їзній доріжці «Чорного В’яза». Алекс довго не могла добрати побаченого. Вона досі стояла на підвальних сходах і дивилася вниз, на братську могилу. Коли вогонь згаснув, стіни були закіптюжені й не залишилося нічого — ні коробок, ні старого краму, ні тіл, ні кісток. Усе, що горіло з такою температурою, мало б зжерти і їх. Але то був не звичайний вогонь.
Коли Дарлінґтон промовив слова на згадку про батьків, Алекс замислилася, чи не мала б сказати щось на згадку про Ітана. Вона знала доречну молитву своєї бабці. «Зіхроно лібраха». Нехай згадка буде благословінням. Але, як сказав би Дарлінґтон, вона сюди не пасувала.
— Mors irrumat omnia, — прошепотіла дівчина вогню. Це було все, що вона могла запропонувати чоловікові, який охоче посилав її на смерть заради трохи більшого навару.
Машини не мало там бути. Вона здавалася щойно помитою, бордовий лак блищав у променях надвечірнього сонця. Райтер. Серце Алекс зайшлося в грудях.
— Ти залишила його в Олд-Ґринвічі? — прошепотіла Доус.
— Зараз день, — спромоглася відповісти Стерн. — На небі сонце. Як він привіз її сюди? — І чому тепер? Невже він спостерігав за ними? Стежив за ними?
— У нього є вірний друг, — підказав Дарлінґтон. — А може, і не один.
Алекс пригадала особу, яка йшла поруч із Райтером подвір’ям ДжЕ, тримаючи його білу парасольку, опікуючись його безпекою. Вона оглянула дерева, безхмарне небо й зраділа суворому зимовому сонцю.
— Нам слід податися в якесь захищене місце, — зауважила Доус. — Перегрупуватися.
Алекс понад усе цього кортіло. Її тіло вкрилося холодним потом, а дихання давалося з неабиякими зусиллями. Але вони ще не закінчили.