Стерн змусила себе повернутися до багажника й подивитися на тіло, на пунктирні сліди на шиї, на татуювання на зап’ястку. Вона сподівалася, що Мішель знайшла бодай якийсь спокій за Серпанком, що її душа ціла й у безпеці.
— Він припустився помилки, — озвалася дівчина. Відчувала, як страх змінює форму, відрощує пазурі й зуби та перетворюється на гнів. Яка бажана алхімія. — Якби він був мудрий, то залишив би Мішель живою, аби вона шпигувала для нього.
— Гонор, — пояснив Дарлінґтон. — Райтерові так кортіло зачепити нас, змусити нас відчути його могутність.
— Хитро, але не розумно, — сказала Алекс, і Доус кивнула, витираючи з очей сльози.
Дарлінґтон подивився на тіло Мішелі.
— Ти заслуговувала кращого, — тихо сказав він.
Як Мерсі. І Геллі. І Тріпп. І кролик Беббіт та всі інші нещасні створіння, котрі припустилися помилки, зустрівши на своєму шляху Алекс. Боляче було знати, що Райтер живився не лише кров’ю Мішелі, а ще її болем. Він насичувався її розпачем, її муками, її мріями про життя, що ніколи не закінчиться.
«Я покараю його», — пообіцяла собі Алекс, коли вони поклали Мішель між в’язами, а Дарлінґтон промовив над тілом слова зі старого вірша, і вона знов закликала вогонь. «Я зроблю йому так само боляче, як він зробив тобі».
— «Ось ліс первозданний, — процитував Дарлінґтон. — Шепочуть тут сосни і тсуги. Мохом порослі, у шатах зелених і присмерковім тумані, стоять, наче давні друїди, що сумно віщують…»
Вона навчить Райтера, як смакує справжній біль. Це було все, що Алекс могла запропонувати дівчині, котру ледве знала. Розплату, що надійшла занадто пізно, і промовлені у вогні молитви.
47
Алекс знадобилося кілька спроб, щоб пригадати, де саме розташована Тріппова квартира. Тернер міг би допомогти, але він повернувся до роботи, намагаючись збагнути, що каже його сумління з приводу людини, яка допомогла здійснити два вбивства під впливом демона.
— Більше жодних послуг, — попередив детектив Стерн, коли вони востаннє бачилися в «Іль-Бастоне».
— Насправді ж це не послуги, чи не так? — перепитала Алекс, сидячи з ним на морозі на сходах, дихання виривалося в повітря хмарками.
Сніг стопився, це був фальстарт справжньої зими, і небо над ними здавалося твердим і яскравим, наче блакитна полива, наче можна дотягнутися до нього й постукати. Листочки досі чіплялися за гілля тремкими червоними й помаранчевими хмарками.
— Уже ні. Спробуйте-но тільки тепер мені не передзвонювати.
— Чому це?
«Тому що, здається, Мерсі передумала щодо того, щоб жити наступного року зі мною. Тому що в мене залишилося небагато друзів, і я мушу знати, що ви один із них».
— Тому що тепер ви теж частина цього. Ви зазирнули крізь Серпанок і за нього. І не можете знову вдавати щось.
Тернер уперся ліктями в коліна й зчепив руки.
— Я не хочу бути частиною цього.
— Дурня. Вам подобається ця битва.
— Можливо, подобається. Але я не можу бути частиною Лети, тієї грьобаної мапи, усього, за що виступають це місце й ці товариства.
— Ви ж розумієте, що ви коп, чи не так?
Він кинув на неї погляд.
— Не починай це лайно, Стерн. Я знаю, хто я такий і хто мій народ. А ти?
Тернер намагався роздратувати її. Він нічого не міг із собою вдіяти. Вона була така сама, тицяла й дзьобала, шукаючи власної точки зору. Однак нічого не впорядковує твої пріоритети краще, аніж кілька мандрівок до пекла.
— Мій народ зараз тут, — відповіла Алекс. — Ви. Доус. Дарлінґтон. Мерсі, якщо я її не відлякала. Ви ті, хто бився за мене. Ви ті, за кого я билася. І Лета тут ні до чого.
— Усе не так просто.
Напевно, ні. Але вона побувала в Тернеровій голові. Коли настала мить обрати шлях, він проклав собі власний за допомогою кулі. І це Алекс могла зрозуміти.
Тернер підвівся, і дівчина теж. Дякувати Леті, жодного болю та синців.
— Чого ти хочеш у кінці цього всього, Алекс? — поцікавився чоловік.
Свободи. Грошей. Проспати цілий тиждень.
— Я просто хочу, щоб мені дозволили жити. Можливо… можливо, мені кортить побачити, як зникне все це місце. Наразі не знаю. Але неможливо повернутися в минуле. Байдуже, як сильно тобі цього хочеться. Неможливо пройти крізь пекло й не змінитися.
— Це ми побачимо, — відповів Тернер, прямуючи до сходів. Зупинився на доріжці й озирнувся на дівчину. — Це й тебе змінило, Стерн. Може, добро і зло не займають тебе, та це не означає, що їх не існує. Ти вкрала людину з пекла. Ти перемогла демона в його власній грі. Тобі варто подумати про те, що це означає.