Алекс витерла руки, намагаючись не зважати на те, як несамовито загупало серце. Вона ніколи не помічала тих дверей комірчини, прогалини між чарівними скляними буфетами й полицями. Ніколи не бачила, щоб вони були відчинені. І вони не мали б бути відчинені зараз.
«Доус могла б усе так і залишити». Але Доус зализувала свої рани після ритуалу й ховалася за рядками карток із записами. Вона не була тут уже кілька днів, відтоді як поставила на кухонну стійку те гілля падуба, додавши картинці трохи схожості з нормальним життям. Чистим і простим. Це був антидот проти решти їхніх днів і ночей, проти таємниці, що ховалася нагорі.
Вони з Доус ніколи не переймалися комірчиною, її рядками запилюженого посуду та келихів, її супницею завбільшки з невеличку ванну. Комірчина була однією із численних рудиментарних кінцівок старого будинку, покинутою й забутою, яка взагалі атрофувалася після Дарлінґтонового зникнення. А підвалом вони тим паче не переймалися. Алекс про нього ніколи навіть не думала. До цієї миті, коли заклякла біля кухонної мийки серед охайних блакитних кахлів, прикрашених вітряками й вітрильними кораблями, витріщаючись на чорну прогалину — досконалий прямокутник, несподівану пустку. Здавалося, наче хтось просто відірвав шматок кухні. Ті двері скидалися на розкопану могилу.
«Зателефонуй Доус».
Алекс обіперлася на кухонну стійку.
«Вийди з кухні й зателефонуй Тернерові».
Вона відклала рушник і витягнула ніж із підставки біля мийки. Пошкодувала, що поряд немає нікого із Сірих, але не хотіла ризикувати, покликавши їх до себе.
Розмір будинку і його глибока тиша тиснули на неї. Дівчина знову глипнула вгору, подумала про золотаве мерехтіння кола, про випромінюване ним тепло. «У мене є апетити». Невже ті слова надихнули її, хоча мали б налякати?
Алекс повільно підійшла до відчинених дверей, до відсутності дверей. Як глибоко копали, коли будували будинок? Вона бачила, що до підвалу ведуть три, чотири, п’ять кам’яних сходинок, які зникали в темряві. Може, більше сходинок не було. А може, вона ступить крок, упаде й довго падатиме в холоднечу.
Дівчина помацала стіну, шукаючи вимикач, а тоді підвела погляд і побачила потріпану мотузочку, що звисала з голої лампочки. Смикнула — і сходи залило тепле жовте світло. Лампочка заспокійливо гула.
— От лайно, — пробурмотіла собі під носа Алекс.
Її переляк випарувався, залишивши по собі тільки зніченість. Просто сходи, дерев’яне поруччя, полиці, захаращені ганчірками й бляшанками з фарбою, на стіні висять інструменти. З глибини, де було темно, долинав ледь помітний пліснявий запах, овочевий сморід, натяк на щось зогниле. Вона почула, як десь крапає вода й, імовірно, копирсається щур.
Роздивитися підніжжя сходів не вдавалося, але там мусив бути ще один вимикач або лампочка. Вона може спуститися туди, переконатися, що там ніхто не порпався, подивитися, чи не потрібно їм із Доус розставити пастки.
Але чому двері були відчинені?
Космо міг розчахнути їх, вирушивши в одну зі своїх експедицій за щурами.
А може, Доус насправді зазирнула сюди й спускалася до підвалу за чимось буденним — гербіцидом чи паперовими рушниками. Вона забула як слід їх замкнути.
Тому Алекс зачинить двері. Міцно замкне. А якщо раптом там, унизу, було щось, чого там, унизу, не мало бути, воно може залишатися там, аж доки вона не викличе підкріплення.
Дівчина потягнулася до мотузки й завмерла, схопившись за неї рукою, прислухалась. Здалося, наче вона почула… ось знову тихе сичання. Звук її імені. «Ґелексі».
— Та ну, до дідька.
Вона знала, як саме закінчується це кіно, і в жодному разі не збиралася туди спускатися.
Смикнула за мотузочку й почула, як тріснула лампочка, а тоді був сильний удар їй поміж плечі.
Алекс упала. Ніж у неї із дзенькотом вислизнув. їй захотілося витягнути руки, щоб зупинити падіння, та натомість вона прикрила голову, давши плечу прийняти на себе удар. Наполовину ковзнула, наполовину гупнулася до підніжжя сходів і так сильно вдарилася об підлогу, що аж повітря вирвалося з легень, наче протяг із вікна. Двері над нею затріснулися. Алекс почула, як клацнув замок. Вона залишилася в темряві.
Тепер серце просто скаженіло в грудях. Що ховалося тут, унизу, разом із нею? Хто замкнув її разом із ним? «Підводься, Стерн. Збери своє лайно докупи. Приготуйся до бою».
Це свій голос вона чула? Чи Дарлінґтонів?
Звичайно, свій. Дарлінґтон ніколи не лаявся.
Вона підвелася на ноги, обіпершись спиною об стіну. Принаймні звідти на неї нічого не нападе. Дихати було складно. Щойно одного разу зламаєш кістку, як усі вони беруть це собі за звичку. Блейк Кілі зламав їй два ребра менш ніж рік тому. Алекс подумала, що вони, мабуть, знову зламалися. Руки були слизькі. Підлога була мокрою від якоїсь старої течі в стінах, а повітря смерділо чимось кислим і неправильним. Дівчина витерла руки об джинси й почекала; вдихнути повітря вдавалося лише рвучкими ковтками. Десь у темряві вона почула щось схоже на скавчання.