— Ми тут ні до чого, — кинула Алекс. Краще було одразу атакувати. — Ми хотіли переконатися, що вони не відкривають
портали й не влаштовують несанкціоновані ритуали, тому я вигадала приманку, щоб викрити їх.
Вона заздалегідь підготувала легенду. Не очікувала, що доведеться прикривати нею грандіозний вибух, але нічого іншого запропонувати не могла.
Ансельм тинявся туди-сюди, затиснувши в руці телефон, з якого долинали крики якогось випускника «Сувою та ключа». Чоловік прикрив мобільник рукою.
— Ви знали, що нексус нестабільний. Хтось міг загинути.
— Стіл розвалився навпіл! — верещав із телефона випускник. — Увесь храм зруйновано!
— Ми замовимо прибирання. — Ансельм знову прикрив телефон і несамовито прошепотів: — «Іль-Бастоне».
— Не хвилюйся, — звернулася Алекс до Доус, коли вони пройшли повз гурт розлючених Слюсарів і рушили сходами вниз на хідник. Роббі Кендалл мав такий вигляд, наче пролетів крізь димар і загубив один зі своїх черевиків-лоферів. — Ансельм звинувачуватиме мене, а не тебе. Доус?
Вона не слухала. Погляд у неї був нажаханий і відсутній.
Те слово. «Заждіть».
— Доус, ти маєш триматися купи. Ми не можемо розповісти, що сталося, хай там як тебе контузило.
— Гаразд.
Але вона мовчала всю дорогу до «Іль-Бастоне».
Одне-єдине слово. Дарлінґтонів голос. Завзятий, вимогливий. «Заждіть».
Вони майже впоралися, майже дотягнулися до нього. Були так близько.
Йому самому все вдалося б. Завжди ж вдавалося.
Щоб відмитися від смороду, довелося майже годину натиратися петрушкою і мигдальною олією. Доус пішла до ванної Данте, а Алекс роздягнулась у чарівній кімнаті Вергілія з ванною на вигнутих лапах.
Її одяг перетворився на ганчір’я.
— Ця грьобана робота мала б давати стипендію для відшкодувань, — буркнула дівчина, звертаючись до будинку й натягаючи спортивний костюм з емблемою Лети, а по тому спустилася до вітальні.
Ансельм досі не закінчив телефонної розмови. Він був молодший, ніж їй спочатку здалося, трохи за тридцять, і мав непоганий вигляд у діловому стилі.
Майкл, тільки-но побачив Алекс, підвів угору палець, і вона попрямувала до кухні, де знайшла Доус. Дівчина вже дістала тарілки з копченим лососем й огірковим салатом, поклала у відерце з льодом пляшку білого вина. Алекс хотілося завести очі під лоба, але вона була голодна, а в Леті було так заведено. Можливо, їм слід було просто запросити пекельну потвору на вечерю з холодними закусками.
Доус стояла перед мийкою, повною посуду й мильної піни, і витріщалась у вікно; вода текла, щойно вимите волосся вільно звисало. Алекс іще ніколи не бачила її з такою зачіскою.
Вона потягнулася й вимкнула воду.
— Усе нормально?
Памела далі витріщалася у вікно. Дивитися там не було на що — провулок, стіна чепурного закинутого вікторіанського маєтку.
— Доус? Ансельм нас іще не відпустив. Я…
— Лета встановила в «Чорному В’язі» охоронну систему, коли… коли ми дізналися, що будинок певний час залишатиметься порожнім. Просто кілька камер.
Алекс відчула, як у шлунку щось неприємно затріпотіло.
— Знаю. Вхідні двері, задні двері.
Сендоу переконався, що всі вікна забили дошками, а старий «мерседес» перемонтували коштом Лети. Доус час від часу брала його, виконуючи доручення, просто аби автівка не застоювалася.
Тепер вона геть похнюпилась.
— Я встановила одну в бальній залі.
У бальній залі. Там, де вони спробували влаштувати ритуал під місяцем-молодиком.
— І?
Алекс чула, як у вітальні розмовляв Ансельм, а в мийці тріскалися мильні бульбашки.
— Щось… я отримала сповіщення. — І Доус кивнула на телефон на кухонній стійці.
Алекс змусила себе взяти його й провести по екрану. Не було видно нічого, крім темного туману, на краях танцювали слабенькі вогники.
— Це все, що записує камера, — промовила Доус.
Стерн вдивлялася в екран, наче могла знайти в темряві якусь постать.
— Це просто міг бути Космо. Він міг перекинути камеру.
Дарлінґтонів кіт відкинув усі спроби переселити його до «Іль- Бастоне» або квартири Доус неподалік від богословського факультету. Єдине, що їм залишалося, — приносити йому данину у вигляді їжі та води й сподіватися, що кіт пригляне за «Чорним В’язом», а старий будинок — за ним.
— Не тіш себе надією, Доус.
— Авжеж, не буду.
Авжеж, ні.
Проте вигляд у неї досі був нажаханий, і Алекс знала, про що дівчина думала.