7
Алекс гадала, що вони зможуть помчати простісінько до «Чорного В’яза», щойно піде Ансельм, але він з’єднав їх зі своєю помічницею, яка по черзі телефонувала випускникам «Сувою та ключа» і членам правління Лети, щоб Алекс і Доус могли раз за разом усе пояснити й щиро перепросити.
Дівчина натиснула на кнопку та вимкнула мікрофон.
— Це щось нездорове. Я можу вдавати щирість, доки щось не розперіщу.
— Ну, тоді спробуй відчути її.
Доус насупилася й тицьнула в кнопку так, наче насаджувала на паличку коктейльну креветку.
— Мадам Секретар, я б хотіла поговорити про шкоду, якої ми сьогодні завдали…
Уже було по опівночі, коли вони нарешті звільнилися від кайданів вибачень і подалися до старого «мерседеса», запаркованого за «Іль-Бастоне». Алекс була не певна, чи правильно сідати в таку мить у Дарлінґтонову машину. Це якось муляло, наче вони просто збиралися заскочити за ним, наче він чекав на них у кінці довгої під’їзної доріжки «Чорного В’яза» з рюкзаком на плечі, готовий утиснутися на заднє сидіння, наче вони їхатимуть і їхатимуть, аж доки автівка здасться чи відростить крила.
Доус і в кращі часи була нервовою водійкою, а сьогодні, схоже, боялася, що «мерседес» вибухне, якщо вона витисне з нього більше за шістдесят кілометрів на годину. Але кінець-кінцем вони таки дісталися до кам’яних колон біля входу до «Чорного В’яза».
Дерева навколо будинку досі хизувалися густим літнім листям, тож, коли дівчата під’їхали до цегляних стін і шпилястих дахів, будинок з’явився занадто несподівано, ставши неприємним сюрпризом. У кухні горіло світло, але це вони налаштували його ввімкнення за допомогою таймера.
— Дивись, — ледь чутно видихнула Доус.
Алекс уже й так дивилася. Після того, як декан Сендоу навмисно провалив ритуал, який мав повернути Дарлінґгона додому, вони забили вікна другого поверху дошками. А тепер крізь них пробивалося слабеньке світло, м’яке й переливчасте, наче бурштин.
Доус запаркувалася перед гаражем. Вона так міцно стискала кермо, що аж кісточки пальців побіліли.
— Це може нічого не означати.
— Отже, це нічого й не означає, — кинула Алекс, зрадівши тому, як спокійно звучить її голос. — Припини душити кермо й ходімо.
Обидві тихенько зачинили дверцята машини, і Стерн збагнула: вони бояться сполохати те, що могло чекати нагорі.
Повітря було прохолодним — перша ознака того, що літо минуло й надходить осінь. Більше не буде світлячків, випивки на ґанку, більше ніхто не гратиметься до пізньої ночі у квача.
Алекс відчинила двері до кухні, і Доус задихнулася від несподіванки, коли Космо вистрибнув з-за шафок і з вереском помчав повз них на подвір’я.
У Стерн мало серце не вискочило.
— Коте, якого хріна?
Доус притиснула свою торбу до грудей, ніби то був якийсь талісман.
— Ти бачила його хутро?
Один бік котячого білого хутра здавався випаленим до чорноти. Алекс кортіло придумати якесь пояснення. Космо завжди вмів ускочити в халепу, повертався додому з новим шрамом або весь в ожинових колючках, зате з нещасною мертвою мишею в пазурах. Але тепер дівчині не вдавалося витиснути із себе жодного слова.
Виходячи з «Іль-Бастоне», вони зазирнули до арсеналу Лети, де прихопили ще трохи солі, а також узяли срібні ланцюги. Ті здавалися дурнуватими й ні до чого не придатними, дитячими іграшками, бабусиними казками.
Доус уклякла на порозі кухні, ніби там справді було відкрито портал до пекла.
— Ми можемо зателефонувати Мішелі або…
— Ансельмові? Якщо ми прикликали якесь чудовисько, невже ти справді хочеш розповісти йому про це?
— Як на чудовисько воно дуже тихо поводиться.
— Можливо, це велетенська змія.
— Чому ти не можеш помовчати?
— Це не змія, — заспокоїла Алекс. — Це досі може нічого не означати. Або… просто щось зайнялося від струму абощо.
— Я не відчуваю запаху диму.
То що ж це за вогники танцювали нагорі?
Це не мало значення. Якби Дарлінґтон був тут, стояв зараз на цьому порозі, то не вагався б. Він був би лицарем. Він підготувався б значно краще, але піднявся б цими сходами. «Захисти себе. Сплати свої борги».
— Я йду нагору, Доус. Ти можеш лишитися тут. Я на тебе не ображатимусь.
Вона говорила щиро. Але Доус однаково рушила назирці.
Дівчата стрімко минули яскраво освітлену кухню й пірнули в темряву.
Коли приходила годувати Космо чи забирати пошту, Алекс ніколи не зазирала до інших кімнат. Вони були занадто тихими, занадто застиглими. Здавалося, наче йдеш розбомбленою церквою.