Доус зупинилася біля підніжжя центральних сходів.
— Алекс…
— Я знаю.
Сірка. Тут смерділо не так сильно, як у «Сувої та ключі», але сплутати цей запах було неможливо.
Алекс відчула, як потилицею покотилися холодні краплі поту. Вони могли повернути назад, могли краще озброїтися, покликати на допомогу, зателефонувати Мішелі Аламеддін і розповісти, що ступили крок і накоїли дурниць. Проте Алекс відчувала, що не може зупинитися. Вона стала ядром. Вона стала кулею. А зброя вистрілила тієї миті, коли Доус повідомила її, що в будинку щось не так. «Ти хочеш відчинити двері, які відчиняти не слід». їй не залишалося нічого, крім як продовжувати.
На вершечку сходів вони знову зупинилися. Те саме золотаве світло мерехтіло в коридорі, просочуючись з-під зачинених дверей бальної зали. Алекс чула дихання Доус — вдих носом, видих ротом — і намагалася заспокоїтися, підходячи до дверей. Стерн потягнулася до клямки та зі свистом відсмикнула руку. На дотик та виявилася гарячою.
— Що ми накоїли? — тремтливим голосом запитала Доус.
Алекс загорнула руку сорочкою, схопилася за клямку й розчахнула двері.
Спека вдарила їх, наче відчинилися дверцята духовки. Тут пахнуло не сіркою, а чимось солодким, чимось, що нагадувало палене дерево.
Усередині було порохняво, забиті дошками вікна були, як завжди, похмурими, уздовж стін вишикувалися гирі та спортивне устаткування. Ніхто не завдав собі клопоту стерти коло, намальоване крейдою для невдалого ритуалу Сендоу на місяць- молодик.
Нікому не хотілося повертатися до бальної зали: усі пам’ятали, як над ними застигла пекельна потвора, звуки вбивства й жахливу незворотність усього.
Тепер Алекс раділа, що вони були такими боягузами. Крейдяне коло світилося золотим і скидалося радше на мерехтливу стіну, а в центрі, схрестивши ноги, голий, як немовля у ванні, сидів Деніел Табор Арлінґтон V. З його чола випиналися два звивисті роги. їхні зморшки сяяли, немов залиті рідким золотом, а тіло було вкрите яскравими плямами. Шию обіймав широкий золотистий комір, прикрашений рядами гранатів і нефритів.
— Ох, — видихнула Доус, її погляд заметався кімнатою, наче боявся зупинитися десь, та нарешті втупився в протилежний куток — найвіддаленіше місце від Дарлінґтонового прутня, який був дуже збуджений і сяяв, мов якась заряджена до вух фосфорна паличка-переросток.
Очі в хлопця були заплющені, руки лежали на колінах, долонями вниз, наче він медитував.
— Дарлінґтоне, — витиснула із себе Алекс.
Нічого. Здавалося, жар линув простісінько від нього.
— Деніеле?
Доус човгнула вперед, гупаючи черевиками по вкритих пилюкою дошках, утім Алекс зупинила її, простягнувши руку.
— Ні, — наказала вона. — Ми навіть не знаємо, чи він це.
«Те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном».
Вигляд у Доус був безпомічний.
— У нього волосся відросло.
Алекс знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, та Памела мала рацію. Дарлінґтонова стрижка завжди була охайною, але не занадто охайною, і це давалося йому, як і решта, без жодних зусиль. А тепер волосся зібралося на шиї кучериками. Вочевидь, у пеклі не було барбершопів.
— Він… він не здається пораненим, — наважилася промовити Алекс.
Ані шрамів, ані синців, усі кінцівки неушкоджені. Проте вона знала, що вони з Доус думають про те саме: доки вони намагалися розгадати загадку про те, як потрапити до пекла, і жили своїми життями, дивилися телик, їли морозиво й готувалися до навчального року, Дарлінґтон був живий та застряг, а може, і зазнавав тортур у пеклі.
Невже вона не вірила цьому? Попри те що називала його демоном-джентльменом? Попри всі суперечки з Ансельмом і правлінням? Невже якась її частина вважала, що решта має рацію, а ці неоковирні пошуки були черговою спробою стрімголов кинутися в халепу й позбутися почуття провини через його смерть?
Але ось він тут. Принаймні хтось дуже схожий на нього.
— Те коло утримує його, — озвалася Доус. — Це старі чари Сендоу.
«Слухай тишу в порожньому домі. Тут тебе не зустрінуть знайомі».
Збагнувши, що Дарлінґтон міг бути живий на тому світі, Сендоу скористався останніми митями ритуалу, щоб заборонити йому повернення до «Чорного В’яза» і світу живих.
Доус нахилила голову набік.
— Гадаю, він у пастці. — Вона раптом немов прокинулася зі сну. На обличчі з’явилася мало не паніка. — Ми маємо знайти спосіб витягнути його.
Алекс кинула погляд на голе рогате створіння, що сиділо в позі лотоса, яку похвалила б її мати.