— Ні, ти Окулус. А це справа Данте.
Ці слова сміховинно заспокоїли Доус. Вона не здавалася на волю страху. Вона дотримувалася протоколу.
Дівчата їхали з відчиненими вікнами, огорнуті прохолодним нічним повітрям. Просто зараз вони могли бути де завгодно. Вони могли бути ким завгодно, звільнитися від страху чи обов’язку й прямувати до якогось гарного місця. На канікули. На вечірку. До хатинки на узбережжі. Дарлінґтон міг розтягнутися позаду, запхавши наплічник під сидіння й закинувши руки за голову. З ними все могло бути гаразд.
— Це був він? — прошепотіла в темряві Доус, і нічне повітря підхопило її слова й кинуло на заспане місто, на довколишні будинки й поля.
Алекс не знала, що відповісти, тож увімкнула радіо й поїхала до кампусу, мріючи побачити вогні «Іль-Бастоне», котрі повідомлять їй, що вона вдома.
Дарлінґтон легко впорався із шакалами — нічого дивного. У нього просто на лобі написано, що він належить до Лети, і так приємно бачити, що хтось щиро насолоджується всіма дарами «Іль-Бастоне». Коли я пояснювала йому деталі еліксиру Гайрама, він процитував мені Єтса. «Світ наповнений магічними речами, що терпляче чекають, доки наше чуття стане достатньо гострим». Мені бракувало сміливості зізнатися йому, що я знаю цю цитату й завжди ненавиділа її. Занадто легко повірити, що за нами стежить і нас вивчає щось нескінченно терпляче, а ми тим часом, нічого не підозрюючи, мчимо до незворотного одкровення.
Мій новий Данте завзятий, і я підозрюю, що моє найперше завдання — зашкодити цьому його ентузіазмові вбити його самого. З якою легкістю він говорить про магію, наче вона не заборонена, наче вона не потребує завжди жахливої розплати.
8
Коли вони повернулися до арсеналу, Доус проінструктувала Алекс, як зцілити опіки на її пальцях, увесь час наполягаючи, що з нею все гаразд і вона залюбки залишиться на самоті. Стерн бачила, що з Памелою точно не все гаразд, та якщо їй хотілося вчепитися в навушники й дві години не братися за дисертацію, заважати вона не збиралася. Мерседес дівчина запаркувала позаду «Іль-Бастоне», щоб Доус не переживала, що вона поїхала сама, і викликала машину до медичного факультету.
Тернер скинув їй адресу, але цю частину кампусу вона знала не дуже добре. Якось раз бувала в медичній бібліотеці, коли Дарлінґтон відвів її до підвальної кімнати з гарненькими панелями на стінах, уздовж яких вишикувалися полиці зі слоїками з чорними кришками й квадратними етикетками — у кожному плавав цілий людський мозок або його частина.
— Кушинґова приватна колекція, — повідомив він, висуваючи одну із шухляд під полицями, де було сховано рядок черепів немовлят.
Він натягнув гумові рукавички й вибрав два з них для щоквартального передбачення, яке влаштовували «Череп і кістки».
— Чому ці? — запитала Алекс.
— Черепи ще не сформовані повністю. У них можна побачити всі можливі варіанти майбутнього. Не переймайся, ми повернемо їх неушкодженими.
— Я не переймаюсь.
Зрештою то були лише кістки. Утім візит до Кушинґової колекції дорогою назад Дарлінґтон з її дозволу здійснив самотужки.
Будівля на Джордж-стріт, 300, анітрохи не скидалася на чарівну давню бібліотеку з її стелями, помережаними зірками. Майже весь квартал посідала кафедра психології — велика, сіра й сучасна споруда. Алекс очікувала побачити поліційні автівки, загороджувальну стрічку для місць злочину, можливо, навіть репортерів. Але все було тихо. Перед темним фургоном на вулиці був припаркований Тернерів «додж».
Вона довго стояла на хіднику. Торік благала Тернера залучити її до розслідування, а от тепер вагалася, думаючи про створіння в золотавому колі, яке могло бути чи не бути Дарлінґтоном. Алекс уже й так мала забагато занепокоєнь і забагато таємниць, які треба було зберегти. Вона не могла дозволити втягнути себе у вбивство. А якась параноїдальна частина її розмірковувала, чи це, бува, не якась вигадлива підстава; а що, як Тернер дізнався про завдання, які вона виконувала для Ітана.
Проте варіантів було небагато: піти додому чи пройти крізь вогонь, а Стерн не надто вміла залишатися необпаленою. Вона написала Тернерові, і за хвилину вхідні двері відчинилися.