Але Ітан таки був розумний. Достатньо розумний, аби серйозно не довіряти Ленові. Достатньо розумний, аби здогадатися, що з Алекс щось не так.
Вона кинула погляд на гостей вечірки й замислилася, чи слід було вдягнутися ошатніше — не через запрошення, а щоб виявити повагу. Та тепер однаково було занадто пізно.
— Привіт, Цві, — кинула тілоохоронцеві, що стояв біля дверей.
Статура в того була не така, як у викидайла. Він був високий, але жилавий, і подейкували, що колись він служив у Моссаді. Алекс бачила його в дії лише раз, коли якийсь нахабний тип почав стріляти посеред вечірки. Цві вибив пушку в нього з рук, його самого викинув за двері, а звук пострілу ще досі рикошетом відбивався від стін. Пізніше вона довідалася, що рука в того типа була зламана у двох місцях.
Цві смикнув підборіддям, дивлячись на Алекс, і жестом наказав їй підняти руки. Вона стерпіла його поплескування — легке й ефективне, а не хапання за цицьки чи повільне мацання, якими займався дехто з Ітанових посіпак, — і зайшла за тілоохоронцем до будинку. В Ітана повсюди були мармурові підлоги, кришталеві люстри, високі стелі з гарною акустикою. Речі, які колись були для Алекс синонімом статків, розкоші, скринею зі скарбами, коштовною і бажаною. Та Єль перетворив її на снобку. Тепер золото, вбудовані світильники й мармур із прожилками здавалися показушними й дурнуватими. Вони аж кричали: щойно зароблені гроші.
Ітан сидів на велетенській канапі, оббитій білою шкірою, а крізь гігантські скляні двері з вулиці долинали звуки ритм-енд- блюзу.
— Алекс! — тепло привітався він. — Ти заскочила мене зненацька. Я не був певен, що ти прийдеш.
— Чому б мені не прийти? — спитала вона.
Невинне, простодушне зайченятко, на яке навіть не треба полювати.
Він засміявся.
— Правда, правда. Не думаю, що тобі хочеться, аби я за тобою сам прийшов. Голодна? Пити хочеш?
«Завжди».
— Та не дуже.
— Алекс, — посварився він, наче люба бабуся. — їсти корисно.
Та ну, до біса. Алекс, у яку він мав повірити, не мала причин для хвилювання. Вона не мала що приховувати.
— Точно, дякую.
— Ти завжди ввічлива. Не те що Лен. Аліца спекла пиріг.
Він помахав іншому озброєному чоловікові, котрий зник на кухні.
— Як в Аліци справи?
Ця жінка була Ітановою кухаркою і, схоже, ніколи не схвалювала того, що відбувалося в будинку.
Ітан здвигнув плечима.
— Завжди вона жаліється. Я купив їй… як це? Діснеївський річний абонемент. Тепер вона ходить туди щотижня.
Охоронець повернувся з велетенською скибкою вишневого пирога, прикрашеною кулькою ванільного морозива.
Крізь скляні двері Алекс бачила, як блискуча Сіра в обтислій сукні виписує на танцмайданчику спіралі, підійнявши руки над головою і притискаючись фантомним тілом до гостей, які нічого не помічали.
Алекс змусила себе відкусити шматочок пирога.
— Ісусе, — пробурмотіла вона з повним ротом. — Це, либонь, найсмачніше з усього, що мені доводилося їсти.
— Я знаю, — погодився Ітан. — Саме тому й тримаю її.
Він трохи подивився, як дівчина їсть. Коли тиша стала нестерпною, вона відставила тарілку на великий скляний кавовий столик і витерла рота.
— Я думав, що ти вже померла, — озвався Ітан.
Ставка була не така аж погана.
— Думав, ти померла від передозування, — повів далі він. — Чи, може, зустріла чергового поганого хлопця?
Звучало переконливо.
— Ага, я де з ким познайомилась. Він милий. Ми збираємося переїхати на Східне узбережжя.
— Нью-Йорк?
— Побачимо.
— Дуже дорого. Зараз навіть Квінз дорогий. Мені не вдалося знайти того, хто вбив Аріеля. Я ніколи навіть не чув жодних пліток про це. Така ніч без чуток не минає. Я прислухався. Я просив усіх прислухатися. Нічого.
— Прикро це чути.
Ітан знову здвигнув плечима.
— Знаєш, це дивно. Тому що злочин не був чистий. Він потворний. Працював любитель. Такі люди не замітають слідів.
— Я не знаю, що сталося тієї ночі, — сказала Алекс. — Якби знала, то не захищала б людей, які вбили моїх друзів.
— А Лен був твоїм другом?
Це запитання приголомшило її.