— Годі-годі, — крикнув Ітан, плеснувши в долоні.
Цві негайно позадкував, підійнявши руки, наче заспокоював дику тварину, і примружив очі. Алекс скрутилася на підлозі, ладна тікати, і щосили намагалася ковтнути повітря. Побачила сліди від своїх нігтів на чоловіковому передпліччі, які вже стали перетворюватися на синці.
Ітан досі сидів на канапі, але тепер усміхався.
— Побачивши, що сталося з Аріелем, я подумав, що це неможливо. Маленька дівчинка нізащо не змогла б завдати такої шкоди.
Саме тоді Алекс збагнула, що припустилася жахливої помилки. Він притягнув її сюди не для того, щоб убити. Інакше Цві скористався б ножем або мотузкою, а не руками. Його удари були б смертельними, а не просто тицянням ліктем у живіт.
— Тож, — повів Ітан далі, — тепер я порозумнішав. У нас із тобою є справа, Алекс Стерн.
Усе це було грою. Ні, прослуховуванням. Вона шукала пастку, але не ту, яку Ітан для неї підготував. І вскочила простісінько до неї. Мудра дурепа.
10
ЖОВТЕНЬ
Алекс викликала машину, щоб повернутися з місця злочину до гуртожитків. Напевно, могла б пройтися пішки, але навколо медичного факультету було небезпечно, а вона занадто втомилася для бійок.
Доки вона помилася й уляглася, була вже третя ранку. Мерсі майже спала, і Алекс тішилася, що не доведеться відповідати на якісь запитання. Заснувши, вона бачила сон, як підіймається сходами «Чорного В’яза». Увійшла до бальної зали та прослизнула крізь бар’єр золотавого кільця — його тепло було заспокійливим, наче гаряча ванна.
Дарлінґтон чекав на неї.
Алекс не пам’ятала, як прокинулась. Ось щойно вона спала й стояла в захисному колі разом із Дарлінґтоном, аж раптом опинилася сама під осіннім небом біля дверей «Чорного В’яза». Спершу подумала, що досі бачить сон. Будинок був темний, тільки із забитих дошками вікон на другому поверсі сочилося золотаве світло. Дівчина чула, як вітер шарудить листям на деревах, застережливо нашіптуючи: «Літо скінчилось, літо скінчилось».
Вона опустила погляд на власні ступні. Вони були вкриті брудом і кров’ю.
«Я тут чи просто бачу сон?» Вона повернулася до своєї кімнати в гуртожитку, попрощавшись із Тернером на кафедрі психології, почистила зуби й залізла до ліжка. Мабуть, вона й досі була там.
Але ступні боліли. Руки вкрилися сиротами. Алекс була вбрана в шорти й майку, у яких спала.
Потихеньку вона усвідомлювала реальність. Замерзла й самотня в темряві. Прийшла сюди. Боса. Без телефона. Без грошей.
Вона ніколи в житті не ходила уві сні.
Алекс поклала руку на двері кухні. Бачила власне відображення в склі — біла, як кістка, на темному тлі. Заходити не хотілося. Не хотілося підійматися тими сходами. То була брехня. Вона відчувала, як її притягує сон. Вона стояла з Дарлінґтоном у золотавому колі. І тепер їй хотілося бути тут.
Дівчина підвела погляд на вікна. Чи знав він, що вона тут? Чи хотів, аби вона прийшла?
— Якого хріна? — промовила Алекс, голос був занадто гучним і занадто рвучко стих між дерев, що оточували будинок, наче жодному звуку не дозволено прорватися до навколишнього світу.
їй потрібно було повертатися до гуртожитків. Вона могла спробувати знайти якогось Сірого й скористатися його силою, аби дістатися додому, але ступні вже й так пекельно боліли. До того ж після невеличкої пригоди в Букмекера вона не була певна, що хоче запрошувати всередину чергового Сірого. Можна спробувати докульгати до заправки. Або розбити вікно й зателефонувати з домашнього Доус. Це якщо припустити, що домашній телефон працюватиме.
Аж тоді вона пригадала: камери. Доус мала б отримати сповіщення, що хтось з’явився біля дверей. Дівчина несамовито замахала в бік дверного дзвінка, почуваючись дурепою.
— Доус, — сказала вона, — ти там?
— Алекс?
Вона притиснулася головою до холодного каменю. Ще ніколи так не раділа, почувши голос Доус.
— Думаю, я ходила уві сні. Можеш приїхати й забрати мене?
— Ти дійшла до «Чорного В’яза»?
— Я знаю. І я напівгола, і вже дупу собі відморозила.
— Під горщиком із гортензією є ключ. Заходь усередину й зігрійся. Я якомога швидше приїду туди.
— Гаразд, — погодилась Алекс. — Дякую.
Вона нахилила горщик і витягнула ключ. І опинилася в їдальні.