Алекс не пригадувала, щоб відчиняла двері чи минала кухню. Вона навіть світло не ввімкнула. Обідній стіл накрили старим простирадлом, щоб захистити від пилюки. Дівчина зірвала його й загорнулася, розпачливо потребуючи бодай якогось тепла.
«Почекай на Доус». Вона так і збиралася вчинити, проте ще збиралася залишатися в кухні, біля грубки.
Алекс здавалося, наче вона досі спить, досі бачить сон, наче не було жодного ключа, жодних розмов із Доус. Ступням кортіло ворушитися.
Будинок відчинився перед нею, тому що він чекав.
«Трясця, Дарлінґтоне». Алекс стиснула бильце. Вона стояла біля підніжжя сходів. Озирнулася й побачила простору темну вітальню, вікна в садок поза будинком. Спробувала вчепитися в бильце обома руками, але перетворилася на кепську маріонетку, яку хтось смикав за нитки. Вона мусила піднятися. Нагору сходами, а потім коридором до бальної зали. На підлозі не було килимів, які могли приглушити її кроки.
Вона знала лише про одного Сірого, котрий частенько навідувався до «Чорного В’яза». Літній чоловік у напіврозчахнутому халаті, із цигаркою, що звисала з рота. Він приходив і йшов, наче не міг вирішити — залишатися чи ні, утім просто зараз його ніде не було видно. В Алекс у кишенях не було ні солі, ні кладовищної грязюки — жодного захисту.
Вона наказала собі не штовхати двері, але однаково штовхнула.
Учепилася пальцями в одвірок.
— Доус! — крикнула вона.
Але Доус ще не доїхала до «Чорного В’яза». У старому будинку не було нікого, крім Алекс і демона, який колись був Дарлінґтоном, а тепер витріщався на неї із центру кола яскраво- золотавими очима.
Він досі сидів, підібгавши ноги й поклавши руки долонями вниз на коліна. Але очі тепер були розплющені й сяяли тим самим золотавим світлом, що й плями на шкірі.
— Стерн.
Шоку від почутого було достатньо, щоб вона відпустила двері. Але не поперлася вперед. Сила, яку він використовував, щоб контролювати її, відступила.
— Що це в біса було?
— І тобі добридень, Стерн. Чи зараз ранок? Тут важко сказати.
Алекс доводилося силоміць примушувати себе стояти спокійно, не дременути, не розревітися.
Той голос. То був Дарлінґтон. Абсолютно людський, абсолютно справжній. Лише легеньке відлуння створювало враження, що він звертається до неї з глибокої печери.
— Зараз глибока ніч, — удалося витиснути із себе Алекс хрипким голосом. — Точно не знаю, котра година.
— Я хотів би, щоб ти принесла мені книжки, якщо твоя ласка.
— Книжки?
— Так, мені нудно. Я знаю, що це мовить ледачий розум, але…
— Він злегка здвигнув плечима — і плями на тілі замерехтіли.
— Дарлінґтоне… ти ж знаєш, що ти голий, еге ж?
Наче якась збочена статуя: руки на колінах, роги палають, прутень настовбурчився й світиться.
— Я демон, а не йолоп, Стерн. Але моя гідність уже давно перетворилася на лахміття. Та й ти теж не вдягнулася відповідно до нагоди.
Алекс міцніше загорнулася в простирадло.
— Які книжки ти хочеш?
— Сама обирай.
— Саме для цього ти притягнув мене сюди?
— Нікуди я тебе не тягнув.
— Я не ходжу босоніж на протилежний бік Нью-Гейвена серед ночі, бо це прикольно. Мене зачарували.
Але це було не зовсім так. Не було схоже на монетку примусу, чи Аструмсалінас, чи якусь іншу дивну магію, з якою їй доводилося мати справу. Це здавалося чимось глибшим.
— Цікаво, — озвався він таким тоном, у якому не чулося жодної цікавості.
Алекс позадкувала, щомиті розмірковуючи, чи не припинять ноги слухатися її і вона буде змушена зупинитися. Опинившись у коридорі, вона витратила хвилинку, щоб перевести дух.
«Це він. Живий».
І він не сердився. Якщо то не був якийсь фокус. Він не повернувся націлений на помсту чи готовий покарати Алекс за те, що підвела його.
Але що це було? Що привело її сюди?
Алекс розмірковувала, чи не втекти їй. Доус незабаром буде тут.
Можливо, вона вже повертала на цю вулицю. Та що вона скаже, вибігши з будинку? «Чудовисько вимагало, щоб я виконувала його накази! Домагалося, щоб я підібрала йому щось почитати!»
Щиро кажучи, іти їй не хотілося. Не хотілося залишати його. Хотілося дізнатися, що буде далі.
Вона піднялася нагору, на третій поверх, до Дарлінґтонової крихітної круглої кімнатки у вежі. Алекс не бувала там від ночі ритуалу під місяцем-молодиком, коли шукала інформацію про смерть Нареченого.
Визирнула у вікно. Під’їзна доріжка звивалася між деревами, а дороги звідси не було видно. Жодного сліду Доус. Алекс сама не знала, непокоїться чи радіє.