— Що це, Дарлінґтоне? — прошепотіла дівчина. — Як нам тобі допомогти? Як нам витягнути тебе?
— Знайдіть Рукавичку.
— Повір, ми намагаємось. У тебе немає жодних ідей, де вона може бути?
— Якби ж вони були, — озвався хлопець із розпачем у голосі, хай навіть після цих слів він зайшовся сміхом, від якого в Алекс на руках волосся стало дибки. — Але я тільки людина без жодного спадку. Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Я не можу довго існувати між двома світами. Кінець-кінцем натягнута линва лусне.
— І ти назавжди застрягнеш у пеклі?
Знову вираз його обличчя зробився мінливим. Безпорадність. Передчуття.
— Або те, чим я став, вирветься у світ. — Тепер хлопець стояв близько до краю кола. Алекс не бачила, як він підійшов, не бачила навіть, як він підвівся. — У мене є апетити, Стерн. І вони не зовсім… здорові.
Його пазуристі пучки протнули золотаве коло, і Алекс незграбно позадкувала, з її рота вирвався тоненький вереск.
Здавалося, Дарлінґтон змінився. Він був вищий, кремезніший; роги видавалися гострішими. У нього були ікла. «Я трохи менше почуваюся людиною».
А тоді він ніби смикнув себе до центру кола. Знову сидів, поклавши руки на коліна, наче ніколи й не ворушився. Можливо, справді медитував, намагаючись утримати під контролем власне демонічне «я».
— Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Прийди за мною, Стерн. — Тієї миті він змовк, і золотаві очі розплющились. — Прошу.
Це слово було таким чистим і людським, що стерпіти більше було неможливо. Алекс кинулася бігти коридором, униз сходами. Біля підніжжя сходів наштовхнулася на Доус.
— Алекс! — скрикнула дівчина, поки вони намагалися встояти на ногах.
— Ходімо, — сказала Стерн, тягнучи Доус назад через будинок.
— Що сталося? — запитала та й дозволила Алекс смикнути її за собою. — Тобі не слід було підійматися туди.
— Знаю.
— Ми не можемо бути певні, що маємо справу…
— Я знаю, Доус. Просто виведи мене звідси, і я все поясню.
Алекс розчахнула двері кухні, радіючи чистому ковтку холодного повітря. Вона чула голос Белбалм: «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них». Невже це означало, що й підземний світ відкритий? Вона подолала межу без опіків, простісінько як уві сні. А що станеться, якщо вона увійде до кола?
Алекс прохрипіла й запнулася, коли ступні торкнулися гравію.
Доус ухопила її за лікоть.
— Алекс, пригальмуй. Ось. — Вона підняла вгору м’які білі підколінники й пару спортивних черевиків. — Я принесла це тобі. Вони занадто великі, але краще так, ніж ходити босоніж.
Стерн сіла на килимок перед дверима, щоб натягнути шкарпетки й черевики.
Повертатися всередину вона не збиралася. У голові гуло. Тіло здавалося чужим.
— Що ти робила нагорі? — поцікавилася Доус.
Алекс почула в її голосі звинувачення й точно не знала, як відповісти. Подумала, чи не збрехати, але пояснювати потрібно було занадто багато. Наприклад, як вона опинилася в «Чорному В’язі» в піжамі.
— Я прокинулася тут, — сказала вона тепер, коли минулася паніка, затремтівши від холоду. — Мені снилося… мені снилося, що я була тут, а потім я тут опинилася.
— Ти ходила уві сні?
— Думаю, ходила. А потім усе було так, наче я продовжую снити. Не знаю, як я опинилася в бальній залі. Але… він говорив.
— Він розмовляв із тобою? — голос Доус зробився занадто гучним.
— Ага.
— Розумію. — Доус, здавалося, замкнулася в собі: стурбована подруга відступила, але з’явилася квочка. — Ну ж бо, зігріймо тебе.
Алекс дала їй допомогти підвести себе на ноги й погнати до машини, де Памела ввімкнула на повну потужність обігрівач, відтак злегка запахло сіркою, як бувало завжди після ночі ритуалу під місяцем-молодиком.
Доус поклала руки на кермо, наче шукала рішення.
Потім увімкнула передачу, і вони поїхали назад до кампусу. Вулиці були майже порожніми, і Алекс замислилася: чи хто бачив, як вона йде, чи зупинився б хтось, аби запропонувати допомогу наполовину оголеній босій дівчині, що тинялася в темряві так само, як було тієї ночі з Геллі.
Лише коли вони повернулися до «Іль-Бастоне», намастили ступні Алекс цілющим бальзамом, закинули їх на накриту рушником подушку, а поряд поставили горнятко з чаєм, Доус сіла поруч, розгорнула свій записник і сказала:
— Гаразд, розповідай.
Алекс очікувала більше емоцій, жування губ, може, навіть сліз. Але тепер Доус була Окулусом, перемкнулася в дослідницький режим, готова документувати й вивчати, за що Стерн була їй вдячна.