Наприкінці минулого року Алекс попросила в Лети велосипед, принтер і нового наставника. Вони залюбки погодились, і вона пошкодувала, що не просила більшого.
їхній гуртожиток для першокурсників у Старому кампусі був найгарнішим місцем, де Алекс доводилося жити, але коледж- гуртожиток — що належав ДжЕ — здавався таким реальним, солідним й елегантним, чимось стабільним. їй подобалися заляпані скляні вікна, кам’яні фасади з усіх боків внутрішнього двору, потерті дерев’яні підлоги, ошатно вирізьблений камін, який не працював, але вони прикрасили його свічками й вінтажним глобусом. їй навіть подобалася маленька Сіра в старомодній сукенці — дитина з накрученим у тугі локони волоссям, яка полюбляла сидіти на гіллі над прив’язаною до дерева гойдалкою.
Алекс із Мерсі ділили кімнату на двох, тому що Лорін виграла одинарну, коли вони тягнули жереб. Ґелексі була певна, що подруга змахлювала, проте не надто заперечувала. Легше було б приходити і йти, якби кімната належала тільки їй, але було щось заспокійливе в можливості лежати вночі в ліжку й чути, як хропить Мерсі з протилежного боку спальні. Принаймні вони більше не тулилися на двоповерховому ліжку.
Алекс планувала, перш ніж піти поспостерігати за ритуалом у «Книзі та змії», кілька годин позависати з Мерсі та Лорін, слухаючи платівки та намагаючись ігнорувати набридливе мекання та охання співочого гурту, який мучив пісню «Александерз регтайм бенд».
«Ходімо зі мною. Ходімо зі мною. Дозволь мені повести тебе за руку».
Аж тоді надійшло повідомлення від Ітана.
Тож тепер вона витріщалася на кафе «Телець». Алекс уже збиралася вийти із затінку, коли повз неї проїхала чорно-біла нова патрульна автівка, гладенька й тиха, як хижак із глибини морів. Вона зблиснула вогнями й коротко вивергнула сирену, підтверджуючи, що поліційний відділок Нью-Гейвена справді повідомили.
— Ага, іди в сраку, — заревів хтось, але натовп розсипався: частина потягнулася до клубу, а частина вже волоклася хідником до своїх машин.
Ще було не надто пізно. Вони досі мали достатньо часу знайти іншу вечірку, ще один шанс на щось гарне.
Алекс не хотілося думати про копів, чи те, як її схоплять, чи те, що скаже Тернер, якщо її заскочать за зломом із проникненням бо навіть гірше — звинуватять у нападі. З кінця першого курсу вона нічого не чула від детектива й сумнівалася, що він був би радий побачити її навіть за найкращих обставин.
Щойно патрульна автівка зникла, Алекс переконалася, що на хіднику не залишилося можливих свідків, і перетнула вулицю до потворної двоповерхівки за кілька будинків від бару. Кумедно, як усі сумні місця схожі одне на одне. Переповнені смітники. Порослі бур’янами подвір’я й захаращені ганки. «Я візьмуся до справи або ні». Але саме біля цього будинку стояла новенька вантажівка, доповнена персоналізованим номерним знаком: БКМКР. Принаймні тепер Алекс знала, що опинилася в потрібному місці.
Дівчина витягнула з кишені джинсів складане дзеркальце. Улітку вона або малювала мапи нескінченних церков Нью- Гейвена для Доус, або копирсалася в шухлядах арсеналу в «Іль- Бастоне». Запевняла себе, що це гарний спосіб згаяти час, познайомитися з Летою, може, знайти щось вартісне, аби поцупити його, якщо до цього дійде, але насправді копирсалася в шафках арсеналу, читаючи рукописні картки: «Озимандський килим»; «Монсонові кільця для закликання дощу, неповний набір»; «Palioiios del Dios» — Алекс могла уявити Дарлінґтона поряд із собою, як він зазирає їй через плече. «Ці кастаньєти відлякають полтергейст, Стерн, якщо вибити ними правильний ритм. Але все однаково закінчиться підпаленими аж до чорного пальцями».
Це водночас заспокоювало й бентежило. Той сумирний голос науковця незмінно повнився звинуваченнями. «Де ти, Стерн? Чому не прийшла?»
Алекс поворушила плечима, намагаючись позбутися почуття провини. їй потрібно було залишатися зосередженою. Уранці вона потримала кишенькове дзеркальце перед телевізором, щоб перевірити, чи зможе вполювати трохи чарів з екрана. Непевна була, що це спрацює, але спрацювало. Тепер вона розчахнула дзеркальце, і з нього випала ілюзія. Дівчина підтюпцем побігла до сходів, що вели на ґанок, і постукала.
Чоловік, котрий відчинив двері, був м’язистим велетнем із товстою і рожевою, наче мультяшна шинка, шиєю. Звірятися з фотографією на телефоні не довелося. Це був Кріс Овенс, також відомий як Букмекер, з послужним списком завдовжки, як він сам, і вдвічі товщим.