Стерн ненавиділа зверхність у її голосі, та дівчина не помилялася. Дарлінґтон хотів знати все, байдуже, якою ціною. Вона замислилася, чи почувалася так само істота, на яку він перетворився.
— Ти приїхала потягом? — поцікавилася Стерн.
— Так, і мушу повернутися до вечері з батьками мого хлопця.
Як розсудливо. Та Алекс здалося, що Мішель щось приховує. Вона помахала, коли дівчина спустилася сходами під аркою, звідки мала потрапити на Гай-стріт і зловити там таксі до вокзалу.
— Це я, — сказав голос поруч з Алекс, і їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб не відреагувати. Маленький Сірий із тугими кучерями влаштувався на вікні біля таблички. — Я радий, що на ній написали моє ім’я.
Алекс проігнорувала його. Не хотіла, щоб Сірі довідалися, що вона може чути їхні історії та скарги. Доволі кепсько було вже те, що доводилося слухати живих.
Мерсі чекала у вітальні. Убралася вона у светр гарбузового кольору й вельветову спідницю, наче найменший натяк на осінь у повітрі нагадував, що час змінювати костюм. Перед нею стояв відкритий ноутбук, але дівчина закрила його, коли увійшла Алекс.
— Отже, усе буде так само, як минулого року? — поцікавилася вона. — Ти зникаєш, а потім тебе мало не вбивають?
Алекс сіла в глибоке крісло.
— Так, щодо першої частини… Сподіваюся, ні, а щодо другої?
— Мені подобається, коли ти поруч.
— Мені подобається бути поруч.
— То хто це така?
Алекс повагалася.
— А ким вона назвалась?
— Подругою твого кузена.
Брехня давалася Алекс легко. Так було завжди. Вона брехала, відколи довідалася, що бачить недоступні іншим людям речі, відколи зрозуміла, як просто затаврувати дівчину словами «божевільна» або «нестабільна» так, аби вони приклеїлися навіки. Стерн відчувала всі ті вигадки про друзів, ладні зірватися з її язика, наче шалики дешевого фокусника. Саме цього вимагали Лета й товариства. Таємничості. Відданості. Та ну їх до дупи.
— Дарлінґтон не мій кузен. І він не в Іспанії. І я мушу поговорити з тобою про те, що сталося минулого року.
Мерсі покрутила в руках шнур від ноутбука.
— Коли в тебе на боці був велетенський укус і я мусила зателефонувати твоїй мамі?
— Ні, — заперечила Алекс. — Я хочу поговорити про те, що сталося з тобою.
Вона не знала, як Мерсі відреагує на це. Готова була навіть відступитися, якщо доведеться.
Дівчина відклала ноутбук убік, а тоді сказала:
— Я голодна.
Цього Алекс не очікувала.
— Можу підігріти тобі «Поп-Тартс» або…
Вона потягнулася до своєї торби й дістала звідти спечені Доус млинці із шоколадною крихтою.
— Ти ось так розгулюєш зі сніданком у сумці?
— Чесно? Завжди.
Мерсі з’їла майже цілий млинець, а Стерн налила їм обом кави й аж тоді заговорила. Про товариства, Дарлінґтона, безлад, що зчинився на першому курсі. Брови Мерсі повільно повзли вгору, доки вона слухала історію подруги. Час від часу дівчина кивала, та Алекс не знала, підбадьорює вона її на продовження чи просто всотує почуте.
Кінець-кінцем Алекс не зупинилася, а видихалася, наче для всіх таємниць, які вона зберігала, не існувало достатньої кількості слів. Усе навколо них здавалося занадто буденним для такої історії. Десь на лунких сходах відчинялися й зачинялися двері, на подвір’ї хтось кричав, уздовж Иорк-стріт мчали машини. Алекс знала, що ризикує запізнитися на зустріч із Доус, але не хотіла дивитися на телефон.
— Отже, — повільно озвалася Мерсі, — саме звідти в тебе взялися татухи?
Алекс мало не розреготалася. Ніхто нічого не сказав про рукави з півоній, змій та зірок, які несподівано з’явилися наприкінці навчального року. Здавалося, наче люди просто не здатні були осягнути саму можливість такої штуки, тож їхні мізки самотужки вносили потрібні правки.
— Узялися вони не звідти, але Дарлінґтон довгенько допомагав мені приховати їх.
— За допомогою магії? — запитала Мерсі.
— Ага.
— Справжньої.
— Ага.
— І суперсмертельної.
— Так і є, — погодилась Алекс.
— І трохи грубої.
— Дуже грубої.
— Цього літа я часто молилася.
Алекс намагалася не видати свого подиву.
— Допомогло?
— Трохи. А ще я ходила на терапію. Використовувала цей застосунок і трохи розповідала про те, що сталося. Це допомогло мені відігнати набридливі думки. Я намагалася поговорити також із нашим пастором. Але мені досі не прикро, що Блейк помер.