Над головою Альма-матер серед арок будівлі, що неабияк скидалася на бібліотеку, виднілося гілля, ідеально перегукуючись із кам’яним деревом над аркою праворуч. Черговий вхід. А може, черговий крок до Рукавички.
— Я знаю цю цитату, — сказала Стерн, коли вони наблизилися до проходу під аркою. — «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».
— Томсон? — перепитала Доус. — Я про нього небагато знаю. Він був шотландцем, але тепер його мало читають.
— Проте «Книга та змія» користуються цими словами на початку своїх ритуалів. — Під аркою влаштовано кам’яний пісочний годинник — чергове нагадування про плинність. Це міг бути вказівник. А може, і ні. От тільки… — Доус, дивись.
Арка під Деревом Знань вела до коридору. Ліворуч стояли скляні вітрини, а праворуч простягнулося кілька вікон із синьо- жовтими вітражами. Колони між ними були прикрашені гротескними кам’яними фігурами: студенти, згорблені над книжками. Більшість були грайливими — один хлопчисько перехиляв глечик із пивом і витріщався на картинки, а не на свою роботу, інший слухав музику, ще один спав. На одній із розгорнутих книжок було написано: «Т. И. ЖАРТ».
Алекс ходила повз них і нічого не помічала, зосередившись на рефератах, які мала написати, на ще не прочитаних творах. Аж доки Дарлінґтон не показав їй.
— Мені здається, наче він тут, з нами, — зізналася вона.
— Я хотіла б цього, — відповіла Доус, намагаючись знайти потрібну сторінку в статті зі старого вісника. — Архітектура — його спеціальність, а не моя. Але це… — Дівчина показала на гротескну фігуру, на яку звернула увагу Стерн. — В описі стоїть лише: «Читає захопливу книжку».
Проте вони дивилися простісінько на Смерть: з мантії визирав череп, а на кам’яному студентському плечі лежала кістяна рука. «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».
— Гадаю, нас спрямовують далі коридором, — озвалась Алекс. — Куди він веде?
Доус насупилась.
— Та нікуди. Він закінчується у відділі рукописів та архівів. Там є вихід із будівлі.
Дівчата дійшли до кінця коридору. Там був розташований дивний вестибюль із високою стелею. Залізні тритони з роздвоєними хвостами витріщалися на них із вікон. Невже вони полюють на примар? Якщо демони полюбляють ігри, то, можливо, Дарлінґтон дав їм удосталь підказок, щоб вони застрягли в Бібліотеці Стерлінга, шукаючи в камені таємні повідомлення.
Попереду була ще одна арка, навдивовижу позбавлена прикрас. Праворуч виднілися двоє дверей і панель із маленькими
квадратними віконцями, які більше пасували б у пабі. Деякі з них були прикрашені картинками на шибках: Бондар, Пекар, Органіст.
— Хто це? — поцікавилася Стерн.
Доус погортала вісник.
— Той, хто це писав, зробив так, аби нічого неможливо було знайти. Якщо він ненавмисно, то це просто злочин.
Вона здула із чола неслухняне пасмо вогняного волосся.
— Гаразд, це гравюри когось на ім’я Тіль Килюдина.
Щойно ці слова злетіли з її вуст, обидві дівчини вклякли.
— Дай-но подивитись.
Доус простягнула вісник. Вона прочитала «Тіль» як «Тілль», але написане на сторінці не залишало сумнівів. Алекс пригадала, як благала Дарлінґтона сказати, чи відомо йому, де шукати Рукавичку, і дивний розпач у його голосі, коли він відповів: «Якби ж вони були. Але я — тільки людина без жодного спадку». Він би й хотів сказати їй, але не міг. Мусив грати у свої демонічні ігри й сподіватися, що вони розгадають його головоломку.
Тільки людина. Тіль Килюдина. Вони в правильному місці.
«То покажи мені наступний крок, Дарлінґтоне». Ліворуч від них маленька кам’яна мишка гризла стіну. Праворуч — крихітний кам’яний павук. Невже це алюзія на пекельного Джонатана Едвардса? Алекс знала його повчання лише тому, що в її коледжі був поширений такий жарт. «Господь тримає тебе над пекельною прірвою, наче павука чи якусь потворну комаху над вогнем, він гидує тобою, і щойно його спровокувати — наслідки будуть жахливими». Саме тому їхні домашні команди називалися «Павуки ДжЕ».
«Це зійде за недільну школу, Тернере?»
— Куди ведуть ці двері? — запитала Алекс.
Двійко дверей незграбно притулилися в кутку.
— Одні — на внутрішнє подвір’я, — відповіла Доус, указуючи на двері, над якими на камені було вирізьблено: Lux et Veritas. «Світло й Істина» — єльський девіз і фігури на настінному розписі, що привели їх сюди. — А ці — до кількох кабінетів.
— Що ми проґавили?
Памела не відповіла, завзято жуючи губу.