Тепер Доус розрум’янилась. Очі в неї палали.
— Батьками-основоположниками Лети вважають Гаркнесса, Вітні та Бінґема. Гаркнесс належав до «Вовчої голови», і саме він залучив Джеймса Ґембла Роджерса до будівництва половини кампусу, включно із цією бібліотекою.
— Але навіщо Леті створювати її, якщо вони не збиралися нею користуватися?
Усе це не мало сенсу.
— А ми впевнені, що не збиралися? — перепитала Доус. — Можливо, вони знали, що граються з потенційними катастрофами, і не хотіли, щоб іще хтось про це довідався.
Можливо. Та все це не дуже трималося купи.
— Хіба вся суть не в тім, аби побачити потойбіччя? — запитала Алекс. — Відкрити таємниці, сховані за Серпанком? Саме тому мене залучили до роботи в Леті. Якби вони навідалися до потойбіччя, то залишили б записи. Вони говорили б про це, обговорювали, вивчали до найменших деталей.
Вигляд у Доус був схвильований, і це змушувало Алекс нервувати ще дужче.
Щось тут здавалося неправильним. Навіщо створювати Рукавичку, якою не збираєшся користуватися? Навіщо стирати всі записи про це? Вони не бачили цілої картини, і дівчина не могла позбутися думки, що комусь цього дуже не хотілося.
Одна річ — кидатися стрімголов у темряву. Але геть інша — почуватися так, наче хтось навмисно вимкнув світло.
Алекс відчула те саме, що й того вечора, коли увійшла до Ітанових дверей, коли її хитрощами змусили виявити свою силу. Вони йшли простісінько до пастки.
13
Побачивши тіло Марджорі Стівен, Алекс замислилася, чи не перекручує Тернер, чи не бачить усюди вбивства, бо вбивства — його робота. Професорка мала майже вмиротворений вигляд, її незворотна смерть була лише тріщинкою. Будівля й світ навколо залишилися незворушними.
Але цього не скажеш про декана Бікмена. Перехрестя навпроти Морзе — те саме місце, де торік знайшли тіло Тари Гатчинc, — було заставлене поліційними автівками, їхні вогні змигували ледачими колами. Навколо звели загорожі, а копи, вбрані у форми, перевіряли студентські, перш ніж пустити когось на подвір’я. Тернер уже чекав на неї, коли Алекс прибула на місце, і без жодного слова повів усередину.
— Як ви збираєтеся пояснити, що я тут роблю? — поцікавилася дівчина, натягаючи на черевики сині бахіли.
— Скажу всім, що ти моя інформаторка.
— Чудово, тепер я донощиця.
— Тобі доводилося й дещо гірше робити. Іди всередину.
Двері до кабінету декана Бікмена висіли косо, а біля входу натоптали багнюкою. Важкий стіл перекинули набік, усю підлогу вкривали розкидані книжки, поряд лежала розлита пляшка вина. Професор розтягнувся горілиць, наче сидів у кріслі та просто беркицьнувся на спину. Ноги досі звисали із сидіння. Один із черевиків злетів із ноги, а лампа, що стояла неподалік, перевернулася.
Невже декан задрімав, читаючи біля каміну, і нападник заскочив його зненацька? А може, він відбивався, але його штовхнули на крісло? З отак задертими вгору ногами вигляд у нього був дурнуватий, майже як із мультика, і Алекс пошкодувала, що навколо стільки людей, які це побачать. Дурня якась. Декана Бікмена це більше не займало. Він ніколи нічого в неї не вів, вона навіть не певна була, що саме він викладав, проте чоловік був одним із тих професорів, яких знають усі. Він носив твідову панаму й фірмовий шарф Морзе, їздив студмістечком на велосипеді, радісно дзеленькав і махав студентам. Позаочі його називали Бікі, на його лекціях завжди було повно народу, а семінари стали просто легендарними. Здавалося, наче професор знайомий з усіма цікавими людьми, котрі навчалися в Єлі, і він запрошував на чаювання в Морзе чимало відомих акторок та акторів.
Відколи Марджорі Стівен знайшли мертвою, ніхто про неї і словом не прохопився. Алекс сумнівалася, чи комусь, окрім її студентів і колег із кафедри психології, відомо, що жінки не стало. Але тут усе мало бути геть інакше.
Дивитися на тіло занадто уважно Алекс не хотілося, однак вона змусила себе глипнути на деканове обличчя. Очі широко розплющені, але тієї молочної плівки, яку вона пам’ятала з першого місця злочину, не було. Складно було сказати, чи здавався декан старшим, ніж був насправді. Рот у нього був розтулений, вираз обличчя — наляканий, утім привітний, наче він вітав друга, котрий несподівано з’явився в нього на порозі.
— Шия зламана, — повідомив Тернер. — Патологоанатом скаже, це сталося, коли крісло впало чи ще до того.
— Отже, не отрута, — підсумувала дівчина. — Але ви вважаєте це пов’язаним зі смертю Марджорі Стівен?
— Це було на його столі. — Тернер жестом указав на місце, де на промокальному папері лежала друкована записка: «Біженця не видавай».