Він одягнув тут чорний костюм й оплакував матір. І в тому самому костюмі поклав у землю батька. Він купив дружині бордовий мерседес, і вони кохалися на задньому сидінні простісінько там, на під’їзній доріжці.
— Поїдьмо до Каліфорнії, — прошепотіла вона. — Рушаймо вже сьогодні.
— Авжеж, — погодився він, але це було нещиро.
«Чорний В’яз» потребував його, як завжди. Він дивився на неї з порога кімнатки — підібгала під себе ноги й слухає музику, яка йому не подобається і якої він не розуміє, ковтаючи горілку з великої склянки. Вона подивилася на нього, підвелася на хисткі ноги й збільшила гучність.
— Це тебе вб’є, — попередив він. — Уже й так ударило по печінці.
Вона лише зробила музику ще голосніше. Урешті-решт це її таки вбило. Йому довелося купувати новий чорний костюм. Але він не міг звинуватити дружину за те, що їй не вдавалося зупинитися. Речі, які ти любиш, речі, яких потребуєш, не відпускають.
Він тримав на руках дитину, свого сина… ні, свого онука, другий шанс виправити все, викувати цього хлопчину з фабричної сталі, справжнього Арлінґтона, міцного й обдарованого, не те що цей дурник-син, слабкодух, невдачі одна за одною, суцільна ганьба. Якби Деніел не був такий схожий на Арлінґтонів, він запідозрив би, що дружина знайшла собі якогось художника з невиразним підборіддям, аби гарно провести кілька післяобідніх годин. Здавалося, наче він дивиться в криве дзеркало й бачить самого себе, проте якогось безхребетного. Але з Денні він цих помилок не припуститься.
Тепер дім був інакший, тихий і темний, у кухні не було нікого, крім Бернадетт, яка мугикала щось собі під носа, і Денні, що гасав залами, як це колись робив він сам. Він не сподівався, що зістариться. Насправді ніколи не розумів, що таке бути старим, коли тіло постійно повстає проти тебе, а самотність заповзає всередину, наче тільки й чекала, доки ти пригальмуєш, аби впіймати тебе. Колись він був безстрашний. Був сильний.
Деніел із дружиною скасували свій візит.
— Добре, — кинув він.
Але говорив не так щиро, як йому цього хотілося.
Коли підкралася смерть? Звідки дізналася, де його знайти? Дурнувате запитання. Він роками жив у цій гробниці.
— Убий мене, Денні. Зроби це для мене.
Денні плакав, і на мить дід побачив хлопчика, яким він був, не взірцевого Арлінґтона, а справжню дитину, загублену в печерах «Чорного В’яза», яка нескінченно піклувалася про його потреби. Він мав наказати йому бігти й ніколи не озиратися, звільнитися від цього місця й цього згубного спадку. Натомість схопив хлопчину за зап’ястя, зібравши останні сили.
— Будинок відберуть, Денні. Вони все відберуть. Вони подовжуватимуть мені життя й вип’ють усі соки, запевняючи, що це заради мене самого. Лише ти можеш зупинити їх. Ти мусиш вчинити шляхетно, просто візьми морфій і вколи його. Дивись- но, шприц навіть скидається на спис.
— А тепер іди, — сказав він, коли малий заплакав, — їм не варто знати, що ти був тут.
Він шкодував лише про те, що помре на самоті.
Але смерті не вдалося забрати його з «Чорного В’яза». Він знову опинився тут, позбувшись болю й повернувшись додому, вічно тиняючись угору й вниз сходами, заходячи й виходячи з кімнат, вічно відчуваючи, буцімто забув щось, але непевний, що саме. Він бачив, як Денні доїдав рештки на кухні, спав у холодному ліжку, скрутившись під старими пальтами. Навіщо він прокляв цю дитину, змусивши служити цьому місцю так само, як робив сам? Але Денні був бійцем, Арлінґтоном, наелектризованим, сповненим життєвої сили. Дід шкодував, що не може промовити заспокійливих, підбадьорливих слів. Шкодував, що не може все виправити.
Денні стояв на кухні, змішуючи якесь зілля. Чоловік відчував онуків розпач, коли той засмучено вклякнув над киплячим казанком і шепотів: «Покажи мені щось більше». Він підготував вишуканий винний келих, але завагався, перш ніж налити в нього ту дивну червону масу. Денні поставив старе деко Бернадетт і побіг кудись коридором.
Старий бачив у казанку смерть, катастрофу. «Зупинись. Зупинись, доки не запізно». Замахнувся на казанок, намагаючись скинути його з дека й силою волі наказуючи собі повернутися до світу живих бодай на мить, на секунду. «Просто дай мені силу врятувати його». Однак він був слабкий, немічний, ніхто й ніщо. Денні повернувся, несучи ту потворну сувенірну коробку з гравіюванням «Гумове взуття Арлінґтона» на порцеляновій кришці. Він тримав її на власному столі. Дозволяв малому Денні гратися з нею. Іноді дивував малого, ховаючи там четвертак або гумку, синюватий камінець із задвірків або й нічого. Денні вважав коробку чарівною. А тепер наливав у неї отруту. «Припини! — хотілося закричати старому. — Ох, будь ласка, Денні, припини». Але хлопчина випив.