— Ми або довіряємо йому, або ні, Доус.
Дівчина стиснула кермо, а тоді кивнула.
— Рухаємося далі, — вирішила вона.
— Рухаємося далі, — повторила Алекс.
Туди, де дідько «добраніч» каже.
Алекс зустріла Мерсі та Лорін, коли дівчата підвечіркували в їдальні ДжЕ. Розмови були приглушені, навіть серед Сірих, і приміщення здавалося просторішим та холоднішим, наче коледж убрався в траур, аби оплакати декана Бікмена. Алекс навантажила на свою тацю гору пасти й кілька сендвічів, які збиралася заховати в сумку та з’їсти пізніше. Коли вона наливала в склянку газованки, дзенькнув телефон. На її банківський рахунок поклали шість сотень доларів.
Отже, Букмекер заплатив. Якщо все зросталося, Ітан кидав їй на рахунок п’ять відсотків за добре виконану роботу. Напевно, Алекс слід було гівняно почуватися через це, але відмова від грошей однаково б нікому не допомогла.
Сівши, Стерн помітила, що в Мерсі червоні від сліз очі, а Лорін теж мала не набагато кращий вигляд. І обидві ледве копирсалися в тарілках.
— Дівчата, усе нормально? — запитала Алекс, раптом знітившись через свою повну їжі тацю.
Мерсі похитала головою, а Лорін сказала:
— Я як не своя.
— Я теж, — сказала Алекс, адже здавалося, що так має бути.
— Уявити не можу, що зараз переживає його сім’я, — додала Мерсі. — Ти ж знаєш: його дружина теж тут викладає.
— Не знала, — зізналася Стерн. — Що вона викладає?
Мерсі вишмаркалась.
— Французьку літературу. Так я з ними й познайомилась.
Алекс туманно пригадувала, що Мерсі здобула якусь велику премію за есей про Рабле. Проте не знала, що Мерсі особисто була знайома з деканом Бікменом.
— Який він був? — запитала Алекс.
На очі Мерсі знову набігли сльози.
— Просто… по-справжньому добрий. Я боялася вступати кудись так далеко від дому, і він познайомив мене з іншими студентами, котрі теж першими в родині здобували вищу освіту. Він і Мерая — професорка Ле-Клер, його дружина, — просто створювали місце для тебе. Не знаю, як це пояснити. — Вона безпомічно здвигнула плечима. — Він був як Пак і Просперо в одному флаконі. Робив так, що наука здавалася цікавою. Чому комусь закортіло нашкодити йому? І за що? Він не був заможний. Він не міг мати нічого вартого… вартого… — Її голос затремтів і зламався.
Алекс простягнула подрузі серветку.
— Я не була з ним знайома. У нього є діти?
Мерсі кивнула.
— Дві доньки. Одна — віолончелістка. Дуже талановита. Типу, здається, вона отримала місце в… чи то в Бостонській, чи то в Нью-Йоркській філармонії.
— А друга?
Алекс почувалася упирем, та якщо це була нагода дізнатися якусь інформацію про жертву, вона не збиралася її проґавити.
— Здається, лікарка? Психіатр. Не пригадаю, вона займалася наукою чи практикою.
Психіатр. Вона могла бути пов’язаною з Марджорі Стівен, але Тернер легко дізнався б про це.
— Він був такий популярний, — обережно наважилася прокоментувати Стерн. — Не пригадую, щоб колись чула про нього погане слово.
— Чому б хтось мав погано про нього відгукуватись? — перепитала Мерсі.
— Люди заздрісні, — нагадала Лорін, розмащуючи виделкою по тарілці кетчуп. — У мене була лекція перед його заняттям, і студенти завжди приходили заздалегідь. Це бісило мого професора.
— Але ж це робили його студенти, — здивувалась Алекс, — а не він.
Мерсі схрестила руки.
— У сусіда завжди трава зеленіша. Один професор радив мені не обирати його наставником.
— Це хто?
— А хіба це має якесь значення?
Алекс обіцяла намагатися не брехати, але вже й так приховувала правду.
— Просто цікаво. Як я сказала, ніколи слова поганого про нього не чула.
— їх була ціла група. З кафедри англійської. Я прийшла в прийомні години, щоб поговорити про статтю, і троє професорів улаштували на мене засідку, аби наполягти, що мені варто обрати спеціалізацією англійську, адже декан Бікмен буцімто несерйозний науковець. Вони називали його «чинушею». — Мерсі задерла носа й промовила зневажливим тоном: — Багато галасу з нічого.
Лорін недовірливо похитала головою.
— Я ледве склала економіку, а за тебе змагаються всі кафедри факультету.
— Приємно дружити з генієм, — утрутилась Алекс.
Лорін насупилась.
— А мене це пригнічує.
— Та не варто так, адже є ми для рівноваги.
— Розумним можна бути по-різному, — великодушно відповіла Мерсі. — І це однаково не має жодного значення. Я сказала їм, що планую спеціалізуватися на американістиці.