Вони посунули крізь головний вхід і донизу сходами. Тернер знервовано глипав угору — на мертві очі камер спостереження.
Вони записували далі, але магічний чай у термосі Доус заважав їм вихопити щось, окрім статики.
— Стерн, у тебе справжній дар перетворювати всіх навколо на злочинців.
— Та це просто незначне проникнення. Завжди можна сказати, що ви почули якийсь шум.
— Я збираюся сказати, що впіймав вас двох, коли ви пролізли сюди, і вирішив піти назирці.
— Ви двоє змовкнете колись? — розлючено просичала Доус. Жестом показала на термос. — Буря не триватиме цілу ніч.
Алекс стулила рота, намагаючись опанувати злість, яку відчувала до Тернера. Це було несправедливо, однак важко перейматися тим, що раціонально чи правильно, коли вони з Доус застрягли в, здавалося б, заздалегідь програній битві за звільнення Дарлінґтона. їм потрібні були спільники, проте Лету й Мішель Аламеддін це не цікавило, і Стерн ненавиділа відчуття, наче благає Тернера про допомогу.
Пібоді було черговим місцем, де занадто чітко відчувалася присутність Дарлінґтона — справжнього Дарлінґтона, чиє місце було в Нью-Гейвені, так само як у Леті чи Єлі. Алекс побувала з ним у музеї, місці, де хлопець зробився навдивовижу тихим. Він показав їй залу з мінералами, опудало додо, фотографії та листи з експедиції Гайрама Бінґема III, який «відкрив» Мачу-Пікчу й знайшов величний золотий тигель, що нині зберігався в арсеналі «Іль-Бастоне».
— Це була моя схованка, — зізнався Деніел, коли вони проминали мурал «Ера рептилій», — якщо вдома ставало кепсько.
Тоді Алекс замислилася, наскільки кепським може бути дитинство в маєтку.
Але тепер, побувавши в дідовій голові, побачивши його спогади про заблукалого в темряві хлопчика, вона розуміла, чому той малий приходив сюди, до людного й галасливого місця, де завжди можна щось почитати або порозглядати й де ніхто не зверне зайвої уваги на допитливого малюка з рюкзаком, якому не хочеться йти додому.
У підвалі було темно й спекотно, труби калатали та виригали пару, тут було галасливіше, ніж на тихих горішніх поверхах, де експозиції призупинили, а експонати зберігали, готуючись до ремонту, який мав розпочатися незабаром. Промені їхніх ліхтариків плавали над голими трубами й вежами з коробок, що підпирали стелю, над якимись дивними штуками та риштуванням, яке незграбно на них спиралося.
Нарешті Доус привела їх до приміщення з химерним затхлим запахом.
— Що це таке? — запитала Алекс, коли дівчина вихопила ліхтариком полиці, заставлені слоїками з каламутною рідиною.
— Ставкова вода, сотні слоїків з усього Коннектикуту, набрані в різні роки.
— І який у цьому сенс? — не зрозумів Тернер.
— Гадаю… якщо ви хочете точно дізнатися, якою була ставкова вода 1876 року, то опинилися в потрібному місці. У підвалах повно таких штук.
Доус звірилась із маною, відтак підійшла до полиці з лівого боку кімнати. Порахувала ряди, починаючи з нижнього, а тоді припорошені пилюкою слоїки. Запхала між ними руку й покопирсалася там.
— Якщо ти спробуєш змусити мене випити це, я забираюся геть, — пробурмотів Тернер.
Пролунало гучне «клац». Полиця розчахнулася, а за брудними рядами слоїків з’явилося просторе приміщення, де не було нічого, крім масивного прямокутного стола, вкритого численними простирадлами.
— Спрацювало, — з радісним захватом озвалася Доус. Вона натиснула на вимикач на стіні, але нічого не відбулося. — Не думаю, що тут хтось бував останнім часом.
— Звідки ти взагалі дізналася про існування цього місця? — поцікавився детектив.
— Я відповідальна за ведення арсенального архіву.
— А приміщення в підвалі Пібоді — частина арсеналу Лети?
— Не зовсім, — визнала Доус, і Алекс навіть у мороці побачила, що їй ніяково. — Ніхто не хоче заявляти своїх прав на нього. Ми навіть достоту не знаємо, яке саме товариство його створило, а може, це взагалі було роботою когось геть іншого. У книжці є лише запис про те, коли воно з’явилося і… яке його призначення.
Алекс відчула, як шкіра вкрилася сиротами. Що саме вони мали побачити? Вона подумки взялася за пошуки Сірих про той випадок, якщо станеться щось огидне, і приготувалась, коли Доус схопила одне з простирадл. Дівчина рвучко смикнула, здійнявши хмару пилу.
— Модель? — перепитав Тернер, і його голос пролунав майже розчаровано.
Модель Нью-Гейвена. Алекс негайно впізнала зелене полотно, помережане лініями, які розмежовували його на сектори, а ще три чарівних церви. Решта здавалася не такою знайомою. Вона могла назвати деякі будівлі, розуміла загальний план міста, але тут багато чого бракувало.