— Ми можемо піти, — озвалася вона. — Можемо розчавити цю штуку вщент.
То було все, що вона могла запропонувати.
— Скільки разів користувалися цією нечистю? — наполегливо поцікавився Тернер.
— Точно не знаю, — відповіла Доус. — Я знаю, що за її допомогою звично шукали бутлегерів та підпільні генделики під час «сухого закону» і що ФБР могло скористатися нею під час процесу над «Чорними пантерами».
Тернер похитав головою.
— Закругляймося, — буркнув він. — Не хочу залишатися в цій кімнаті ані на хвилину довше, ніж треба.
Вони непевно схилили голови й знову скерували світло ліхтариків на блідо-фіолетову поверхню плану міста.
В одному кутку Пібоді з’явилося кілька червоних плям, розквітлі маки, буйні від крові. Алекс, Тернер, Доус. Цілий букет насилля.
Кілька плямок було в районі Гілл, і дві точки в гуртожитках — принаймні Алекс вважала, що тепер там розташовані гуртожитки. Вона не дуже могла зорієнтуватися. Скоже, мапу ніхто не оновлював ще від 1800 року, тож більшість знайомих їй споруд ще навіть не збудували.
Але назва Гай-стріт не змінилась, і там було місце, яке Алекс ідентифікувала без жодних проблем. Точка, куди втекла юна дівчина на ім’я Ґледіс, де в неї відібрали життя, а душу поглинула Дейзі Вітлок. Цей вчинок створив нексус сили, а коли спливло багато років, над ним збудували першу гробницю першого таємного товариства.
— Хтось у «Черепі і кістках», — зауважила вона.
Будинок на мапі був маленький — перша версія гробниці ще до розширення.
Вони стояли поряд і дивилися на червону пляму.
— Сьогодні понеділок, — нагадала Доус. — Ніяких ритуалів.
Це було добре. Якщо вони потраплять туди вчасно, то не муситимуть відсіювати численних підозрюваних, зустрінуть лише кількох людей, котрі там вчаться або зависають.
— Ходімо, — кинув Тернер, голос у нього залишався в’їдливим.
— Невже ми все просто так залишимо? — поцікавилась Алекс, коли вони потягнулися назад таємним проходом, а позаду стояв той закривавлений стіл.
— Не турбуйся, — відповів детектив, — я повернуся з кувалдою.
Дівчина почула, як Доус зі свистом втягнула повітря, збентежена думкою про знищення артефакта, байдуже, яким огидним той був. Утім вона не прохопилася жодним словом.
Вони знову прослизнули до кімнати зі слоїками й вийшли через бічні двері, намагаючись рухатись якомога тихіше. Щойно Тернер натиснув на ручку, щоб вийти на вулицю, як завила сирена.
— От лайно, — буркнув він, опускаючи голову, а Стерн тим часом натягнула каптур.
Вони вирвалися з дверей і помчали до його машини. Буря слабшала, відколи чай охолов, і залишалося сподіватися, що музейним камерам спостереження не вдалося зберегти чітких зображень їхніх облич.
Вони заскочили в салон, Тернер запустив двигун, і машина з вереском вилетіла на порожню вулицю.
— Швидше, — вимагала Алекс, доки він вів «додж» до Гай- стріт.
їм треба було потрапити до «Черепа і кісток», доки вбивця ще там, інакше доведеться починати все від самого початку.
— Я не хочу привертати увагу, — буркнув чоловік. — А ти хоч подумала, як дізнаєшся, хто саме там убивця, і як запропонуєш йому приєднатися до вашої маленької пекельної команди?
Не подумала. Гарматне ядро вже рухалося за інерцією.
Тернер смикнув «додж» до бордюру простісінько перед червонуватою кам’яною гробницею.
Алекс цей склеп ніколи не подобався. Решта гробниць здавалася такими собі дурнуватими, діснейлендівськими версіями якогось конкретного стилю — грецького, мавританського, Тюдорів, середньовіччя. Але ця здавалася занадто справжньою, храмом чогось темного й неправильного, який збудували просто в усіх під носом, наче люди, котрі зводили стіни із цього червоного каменю, знали, що ніхто не зможе до нього торкнутися. Те, що вона бачила, як Кістяники розтинають людей і копирсаються в них усередині, шукаючи підказок про майбутнє, теж відігравало свою роль.
— Гаразд, — сказав Тернер, коли вони вийшли з автівки. — У тебе є план, Стерн?
— Нам не слід пхатися навпростець, — повідомила Доус, наздоганяючи їх і досі стискаючи свій записник. — «Череп і кістки» дуже могутні, і якщо чутки дійдуть до…