— Ти скидаєшася на квакера, — незадоволено зауважила Мерсі.
— У мене відповідальний вигляд.
— Знаєш, що їй потрібно? — запитала Лорін.
Вона кинулася до своєї кімнати й повернулась із бордовим оксамитовим обручем для волосся.
— Уже краще, — погодилася Мерсі.
Алекс вивчила своє офіційне, позбавлене гумору обличчя в дзеркалі.
— Ідеально.
Кабінет професора Реймонда Велша-Вітлі був розташований на третьому поверсі Лінслі-Читтенден-голлу, аркуш із його прийомними годинами був приклеєний до важких дерев’яних дверей. Дівчина завагалася. Для чого вона тут? Послухати лекцію? Попередження? А може, їй улаштують допит щодо ритуалу в «Сувої та ключі»?
Вона легенько постукала й почула байдуже:
— Заходьте.
Кімната була невеликою, стіни від підлоги до стелі підпирали заставлені книжками полиці. Велш-Вітлі сидів навпроти стіни з вітражними вікнами. Шибки були товсті й розмиті, наче їх зробили з карамелі, і сіре жовтневе світло лилося всередину з неабиякими перешкодами. На захаращеному столі вигинала шию латунна лампа із зеленим абажуром.
Професор підвів погляд від ноутбука й глипнув на дівчину над скельцями окулярів. У нього було видовжене меланхолійне обличчя й густе сиве волосся, зачесане назад із чола просто тобі в якийсь помпадур.
— Сідай.
Він махнув у бік самотнього стільця навпроти себе.
Дивно було знати, що колишній представник Лети прожив у кампусі весь минулий рік, затишно влаштувавшись у своєму барлозі. Чому ніхто про нього не згадував? А може, були й інші такі, як він?
— Ґелексі Стерн, — озвався чоловік, відкидаючись на стільці.
— Я більше полюбляю, коли мене називають Алекс, сер.
— Невеличкі люб’язності. Я почувався б ідіотом, називаючи когось Ґелексі. Досить ексцентричне ім’я. — Він промовив слово «ексцентричне» з тією огидою, яку інші люди приберігали для «фашиста». — Ваша мати схильна до таких польотів фантазії?
Трохи правди нікому не нашкодить.
— Так, — відповіла Алекс. — Каліфорнія.
Вона здвигнула плечима.
— М-м-м, — озвався професор, кивнувши, і дівчина подумала, що він уже давно скинув із рахунку цілий штат, а може, навіть усе Західне узбережжя.
— Ви мисткиня?
— Художниця.
Утім із минулого семестру вона майже не торкалася пензля чи бодай вуглини.
— І як вам початок навчального року?
Виснажливий? Жаский? Занадто перевантажений небіжчиками? Утім насправді в кампусі говорили лише про одне.
— Ця історія з деканом Бікменом просто жахлива, — відповіла Стерн.
— Непоправна втрата.
— Ви були з ним знайомі?
— Він був не з тих, хто може залишатися невідомим. Але я щиро, глибоко співчуваю його родині. — Професор склав пальці дашком. — Буду відвертий, міс Стерн. Я з тих людей, кого ніжно називають динозаврами, а менш ніжно — реакціонерами. Колись Єль був святилищем інтелекту, і хай тут траплялися розваги й сум’яття, нічого не може розважати й викликати сум’яття більше за присутність слабкої статі.
Алекс не одразу зрозуміла, до чого хилить Велш-Вітлі.
— Ви вважаєте, що жінок не слід приймати до Єлю?
— Так, вважаю. Бог із ним, нехай жінки теж матимуть право на вищу освіту, але змішувати статі — погана ідея. Так само й Лета не місце для жінок, принаймні не в ролі Вергілія чи Дайте.
— А як щодо Окулуса?
— Повторюю: краще не створювати спокусливу атмосферу, проте, позаяк ця посада відповідальна лише за дослідження й піклування, я ладен зробити виняток.
— Така собі шляхетна нянька.
— Точно.
Тепер Алекс знала, чому голос Доус звучав так похмуро.
Велш-Вітлі зняв із рукава порошинку.
— Я достатньо довго прожив, щоб побачити буцімто невинне мекання контркультури, яка стала культурою, і щоб побачити, як поважні кафедри очолюють дурноверхі белькотуни, котрі викорінюють сотні років величної літератури й мистецтва на втіху недалеким бовдурам.
Алекс обміркувала свої варіанти.
— Абсолютно погоджуюсь.
Велш-Вітлі кліпнув.
— Перепрошую?
— Ми спостерігаємо за смертю західного канону, — пояснила дівчина, додавши голосу відповідної частки страждання. — Кітс, Троллоп, Шекспір, Єйтс. Вам відомо, що є предмет, на якому вивчають тексти популярних пісень?
Вона полюбила Шекспіра і Єйтса. Кітс здавався нудним. Троллоп був приємний. Виявилося, він винайшов поштову скриньку. Утім Алекс сумнівалася, що професора Велша-Вітлі хоч трохи цікавила насолода, і насправді їй неабияк сподобався семестр, коли вони вивчали «Велвет андерґраунд» і Тупака.