— Щось на кшталт. Думаю, найкращий вихід для нас — просто дозволити йому вірити, що ми недалекі й некомпетентні.
Доус схрестила руки на грудях.
— Ти знаєш, як мені довелося гарувати, аби до мене ставилися серйозно? Аби до моєї дисертації ставилися серйозно? Роль дурепи нашкодить не лише нам, а й усім жінкам, з якими він спілкується. Це…
— Доус, я знаю. Але водночас це справді гарне прикриття. Тож просто потанцюймо для нього, доки не дамо цьому раду, а тоді я залюбки постою поряд, доки ти чавитимеш його его своїм блискучим інтелектом, окей?
Памела поміркувала.
— Окей.
— Не хочу скидатись на Тернера, та чи є в нас план?
— Такий-сякий. — Доус розклала кілька охайно надрукованих сторінок, на яких зробила позначки різнокольоровими маркерами. — Якщо зможемо здогадатись, як саме закінчити Рукавичку, у дорогу вирушимо опівночі. Коли знайдемо четверо дверей, кожен поріг потрібно буде позначити кров’ю.
— На Гелловін.
— Я знаю, — відповіла Доус. — Але вибору в нас немає. Якщо ми все правильно розуміємо… дещо станеться. Точно не знаю, що саме. Але двері до пекла відчиняться, і з’являться чотири могили. Нагадую, формулювання не досить чіткі.
— Чотири могили для чотирьох убивць.
— Це якщо припустити, що ми маємо чотирьох убивць.
— Матимемо, — запевнила Алекс, попри те що Тернерової згоди в них досі не було. Якщо доведеться повертатися до тієї відразливої мапи, вони повернуться. Але слід поквапитися. Проте знайти когось, хто погодиться бути похованим заживо задля порятунку незнайомця, буде непростим завданням. — А нам потрібно… не знаю, прихопити зброю чи щось таке?
— Можемо спробувати, утім я не знаю, із чим саме доведеться боротися. І гадки не маю, що може чекати на протилежному боці. Єдине, що можу тобі сказати, — туди спускатимуться наші душі, а не наші тіла.
Однак Алекс пригадала те, свідком чого стала в підвалі Розенфельд-голлу.
— Коли Дарлінґтон випарувався, я бачила, як це сталося. Не тільки його душа зникла, а й тіло.
Щойно він був там, із нею, з його вуст зірвався крик, а вже наступної миті хлопець зник разом зі своїм репетом. Не залишилося ні відлуння, ні згасання звуку, просто раптово запала тиша.
— Тому що його з’їли, — відповіла Доус, наче це було очевидно. — Це єдина причина, чому йому вдалося стати… ну, тим, чим він зараз є.
— Отже, ніхто з нас не збирається перетворюватися на демонів.
Доус міцніше перехопила навушники.
— Я так не думаю.
— Трясця твоїй матері, Доус.
— Достеменно не знаю, — грубо кинула Памела, наче думка про можливість утратити людську подобу була не такою бентежною, як перспектива втратити роботу в Леті. — Немає достатньої кількості добре задокументованих спроб, які повідомили б нас, що саме станеться. Але якщо ми відправимо лише наші душі, це буде таким собі захистом. Тіла мінливі, змінні. Саме тому нам потрібен хтось, хто за нами спостерігатиме, хто слугуватиме зв’язком зі світом живих. Я лише хотіла б, аби ми не робили цього на Гелловін. Ми притягнемо чимало Сірих.
Алекс відчула, як насувається головний біль. У них залишилося трохи більше тижня, аби скласти все докупи, і в неї знову виникло те саме відчуття, що й тоді, коли вони стрімголов взялися за ритуал у «Сувої та ключі». Вони не готові. Вони не мають потрібного устаткування. А ще з їхньої команди для цього завдання ні Богу свічка, ні чортові кочерга. Як там сказав Велш- Вітлі? «Я очікую, що ви знатимете межі». Це нагадало їй про Лена. Попри всю жадібність і недолугі амбіції він міг похизуватися дивною обачністю. Був достатньо дурнуватим, аби вважати, що зможе заслужити Ітанову довіру й просунутися вгору, але ніколи не намагався пограбувати когось, якщо в них не було грошей, адже знав, що їх упіймають. Він не був злодієм. І точно не був планувальником. Саме тому полюбляв використовувати Алекс для торгівлі в кампусі, доки вона ще скидалася на дитину, доки розпач і розчарування не залишили всередині пустку. Невисокий ризик, висока винагорода. Принаймні для Лена.
Тепер Доус говорила про те, що доведеться довіритися комусь, хто відіб’є їх у ватаги Сірих, доки вони безпомічно лежатимуть на землі. Алекс уперше почувалася непевно.
— Мені це не подобається, — зізналася вона. — Я не хочу втягувати до цієї справи нікого чужого. І ти збираєшся сказати цій людині, що доведеться випити еліксир Гайрама, щоб бачити Сірих? Це може закінчитися фатально.
— Мішель…
— Мішель Аламеддін не збирається нам допомагати.