— Але вона була його Вергілієм.
Алекс витріщилася на Доус. Памелу Доус, яка неодноразово рятувала їй життя й була готова пліч-о-пліч із нею увійти простісінько до воріт пекла. Памелу Доус, яка походила з гарної родини з гарним будиночком у Вестпорті, яка мала добру сестру, що приїздила, аби забрати її з лікарні, і платила, коли та сиділа з дітьми. Памелу Доус, яка й гадки не мала, що життя може зробити так боляче, що одного ранку ти прокинешся з мрією померти. І Алекс раділа цьому. Люди не мусять мандрувати життям, постійно торуючи собі шлях. Утім вона в жодному разі не збиралася тиснути на Мішель Аламеддін, щоб та погодилася на таку роботу, а надто після того, як побачила тату в неї на зап’ясті.
— Ми знайдемо когось іншого, — пообіцяла Алекс.
Але вона не знала кого. Вони не могли просто схопити першого-ліпшого на вулиці, запропонувавши платню, і не могли звернутися до когось із товариств, не ризикуючи, що ця людина піде простісінько до членів правління Лети.
— Можемо скористатися магією, — обережно припустила Доус. Вона повільно вимальовувала ручкою спіралі на берегах своїх нотаток. — Залучити когось, а потім накласти чари, аби він нічого не запам’ятав…
— Не робіть цього.
Алекс із Доус мало не підскочили на своїх стільцях. На канапі просто позаду їхнього стола влаштувалася Мерсі.
— Як давно ти тут? — закортіло дізнатися Стерн.
— Я йшла за вами ще з подвір’я. Якщо вам потрібна чиясь допомога, я можу це зробити, але ви не втручатиметеся до моєї свідомості.
— Ти в жодному разі не пхатимешся в це, — заперечила Алекс. — Ніколи.
Доус мала нажаханий вигляд.
— Зажди, хто… що їй відомо?
— Більша частина.
— Ти розповіла їй про… — голос Доус змінився розгніваним шепотом, — про Лету?
— Так, — відрубала Алекс. — І не збираюся перепрошувати. Це вона витягнула мене з жалюгідного стану минулого року. Це вона зателефонувала мамі й переконалася, що зі мною все гаразд, коли ти відсиджувалася вдома в сестри, дивлячись старі ситкоми й ховаючись під ковдрами.
Доус сховала підборіддя у світшот, і Алекс негайно жахливо пошкодувала про сказане.
— Я можу допомогти, — повторила Мерсі, порушуючи тишу. — Ви казали, що потрібен хтось, хто пригляне за вами. Я можу це зробити.
— Ні. — Алекс змахнула рукою в повітрі, наче розрізала цю думку навпіл. — Ти й гадки не маєш, на що підписуєшся. Ні.
Мерсі схрестила руки. Сьогодні вона була вбрана в яскраво- синій бабусин светр із в’язаними трояндами навколо шиї. І так скидалася на розратовану виховательку з дитсадка.
— Ти не можеш просто сказати «ні», Алекс.
— Тебе можуть убити.
Мерсі насупилась.
— Ти справді гадаєш, що це станеться?
— Ніхто не знає, що станеться!
— Ви можете дати мені зброю?
Стерн ущипнула себе за перенісся. Принаймні Мерсі ставила слушні запитання.
— Ви, типу, не готові казати «ні», еге ж? — повела далі дівчина. — Нікого іншого ви не знайдете. І ви завинили мені за всі ті магічні штуки.
— Я не хочу, щоб ти постраждала.
— Тому що почуватимешся винною.
— Тому що ти мені подобаєшся! — крикнула Алекс. Змусила себе стишити голос: — І так, я почуватимуся винною. Я врятувала тебе, ти врятувала мене. Так ти сказала, пам’ятаєш?
— Тож якщо щось піде не так, саме це ти й зробиш.
Доус відкашлялась.
— Нам справді хтось потрібен.
Мерсі витягнула руку.
— Мерсі Чжао, сусідка й тілоохоронниця.
Доус потиснула її.
— Я… Памела Доус. Аспірантка і…
Алекс зітхнула.
— Та кажи вже.
— Окупує.
— Чудове кодове ім’я, — похвалила Мерсі.
— Це моя посада, — зібравши докупи всю гідність, повідомила Доус. — Ми не якісь там шпигуни.
— Ні, — додала Алекс. — Шпигунство було б занадто простим рішенням для Лети.
— Власне, — відповіла Мерсі, — подейкують, буцімто оперативників ЦРУ називають невидимками через те, що серед них чимало випускників «Черепа і кісток».
Алекс опустила голову на стіл.
— Ти чудово впишешся в команду.
— Просто скажіть мені, з чого починати.
— Не надто збуджуйся, — попередила її Стерн. — Ми ще навіть не дізналися, як працює Рукавичка й чи не зрозуміли ми, бува, усе хибно.
Доус показала на план Стерлінга.
— Тут мало б бути коло, яке ми замкнемо, але…
Мерсі подивилася на план.
— Схоже, ви обходитимете внутрішній двір.
— Правильно, — погодилася Памела. — Але замкнути коло неможливо. Доріжка закінчується глухим кутом у відділі рукописів та архівів.