Опинившись нарешті на вершечку пагорба, дівчина зупинилася між деревами. Будинок анітрохи не скидався на той, який вона очікувала побачити. Алекс уявила собі щось цегляне й поросле плющем, як «Чорний В’яз», натомість це була простора, наповнена повітрям біла будівля, архітектурне втілення тістечка безе під гострим дахом зі смугастими тентами над незліченними вікнами, велетенською терасою, ідеальною для вечірок просто неба. Стерн і гадки не мала, як збиралася потрапити всередину. Мабуть, слід було зачаклувати себе, але вона не мала часу, щоб скласти план.
Алекс виявила, що, маючи за плечима злом із проникненням, однаково тремтить від думки про те, щоб розбити скло, і це її страшенно бісило. От тобі й гарматне ядро. Якби це був Букмекерів район, вона не вагалась би. Статки Лінуса Райтера так її лякали. І не дарма. Це був не якийсь нью-гейвенський дилер із самого дна, а Ітан не збирався платити її частку, якщо все піде шкереберть.
— Поцілуй мене в дупу, — пробурмотіла Алекс.
— Може, спочатку вип’ємо?
Дівчина ледве стримала крик, ноги підкосилися. Позаду неї стояв чоловік в ідеальному білому костюмі. Алекс ледве відновила рівновагу. Роздивитися його обличчя в темряві не вдавалося.
— Ви прийшли сюди, бо програли парі? — люб’язно поцікавився він. — Ви старша за дітлахів, котрі зазвичай дзвонять мені у двері й перевертають вазонки.
— Я…
Алекс намагалася вигадати якусь брехню, але про що тут можна було збрехати? Натомість вона відправила власну свідомість на пошуки містечком. Навколо будинку або в ньому не було жодного Сірого, і той туман, ті зморшки у свідомості, які свідчили про присутність Сірого, вдалося знайти лише в розлогій будівлі середньої школи. Думка про те, що вона зможе покликати його, заспокоювала.
— Мене прислав Ітан.
— Ітан Харель? — не приховуючи подиву, перепитав чоловік.
— Ви заборгували йому п’ятдесят кусків, — пояснила Стерн, почуваючись дурнувато.
Маєток мав ідеальний вигляд, а судячи з того, що вона могла роздивитися, Лінус Райтер теж.
— То він відрядив тендітну дівчину, щоб отримати свій борг? — Райтер звучав зачудовано. — Цікаво. Бажаєте зайти?
— Ні.
Вона не мала на це причин і за своє коротке й тернисте життя вивчила, що не варто заходити до будинків незнайомців, якщо не маєш готового плану втечі. А заможних незнайомців це стосувалося й поготів.
— Як хочете, — погодився чоловік. — Стає прохолодно.
Він пройшов простісінько повз неї та піднявся сходами на терасу.
— Я мушу забрати гроші сьогодні.
— Це неможливо, — гукнув у відповідь Лінус.
Авжеж, це не могло бути легко. Алекс смикнула шкільну вчительку, тягнучи її ближче до маєтку вулицями Олд-Ґринвіча. Але Сіра залишалася на крайній випадок.
Дівчина піднялася сходами за Лінусом Райтером.
— То що там із наслідування Ґетсбі? — поцікавилася вона, заходячи за ним до просторої вітальні, обставленої вершковими канапами й синьою порцеляною.
На камінній полиці, великому скляному кавовому столику й барній стійці в кутку горіли білі свічки, вихоплючи з темряви дорогі пляшки, що мерехтіли, наче приховані скарби, — бурштином, зеленню та рубіновим рум’янцем. Пухкі хмаринки білих гортензій хизувались у важких вазах. Усе це було дуже гламурно й водночас по-сімейному затишно.
— Я думав про Тома Вульфа, — заперечив господар, прямуючи за барну стійку, — але взяв, що було. Що я можу запропонувати вам…
Він хотів почути її ім’я, та Алекс відповіла лише:
— У мене дуже щільний графік.
Якщо ти вже достатньо дурнувата, щоб порушувати правило номер один і заходити за незнайомцем до його будинку, то правило номер два забороняє пити будь-що в заможного незнайомця, котрий ось-ось перейде до розряду багатеньких диваків.
Райтер зітхнув.
— Сучасний світ рухається в такому безжальному темпі.
— І не кажіть. Послухайте, ви здаєтесь…
Алекс не знала, як продовжити. «Приємним? Ґречним? Трохи ексцентричним, але нешкідливим?» Він виявився навдивовижу молодим, може, десь тридцять, і його краса була делікатною.