— Усе гаразд.
Дівчина підстрибнула, почувши скрадливий голос, уже готова побачити поруч із собою Лінуса Райтера.
Але то була вчителька. Усмішка в неї була люб’язна. Жінці було за шістдесят, коли вона померла, і навколо очей у неї залягли глибокі зморшки. Вона була вбрана в слакси й светр, мала значок у вигляді усміхненої веселки, на якому було написано: «Дуже добре! Мну Ьіеп!». Волосся в неї було коротке.
Алекс не бачила жодних ран і замислилась, як померла ця жінка. Вона знала, що мала б відвернутися, удати, що не чує її; будь-який зв’язок із Сірим був небезпечним. Але дівчина не могла змусити себе так вчинити.
— Дякую, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щоками покотилися нові сльози.
— Ми не ходимо до того будинку, — повідомила вчителька. — Він ховає їх у садку.
— Кого? — перепитала Алекс, відчуваючи, що починає тремтіти. — Скількох?
— Сотні. Може, більше. Він там уже дуже давно.
Алекс притиснула долоні до очей.
— Мені потрібно щось випити.
— Твоя шия, — пробурмотіла вчителька, наче натякала, що в дівчини на обличчі залишилися крихти їжі.
Стерн поклала руку на шию. Важко було сказати, наскільки глибока рана. Вона розпустила хвостик, сподіваючись, що волосся прикриє найстрашніше.
— Можна піти з тобою? — запитала вчителька, коли Алекс звелася на хисткі ноги.
Вона кивнула. Знала, як Нареченому кортіло пригадати, на що це схоже — мати власне тіло. Хай навіть кожна мить із цією Сірою була ризикованою, залишатися самій не хотілося.
Цього разу вона дозволила вчительці запливти всередину у власному темпі. Алекс побачила повний клас знуджених облич, кілька підійнятих рук, сонячне помешкання й жінку з довгим посивілим волоссям, котра танцювала, накриваючи на стіл. Її затопила любов.
Алекс дозволила цьому почуттю понести її до мінімаркету. Купила антисептик, ватні кульки й коробку великих бинтів, а ще літр «Коли» і пакунок «Дорітос». Не підіймаючи голови, заплатила готівкою і визирнула на паркувальний майданчик, досі побоюючись, що побачить, як із неба спускається темна постать.
Дівчина пішла до вбиральні, щоб трохи привести себе до ладу. Та, щойно зачинивши двері й поглянувши в дзеркало, знову змушена була заклякнути.
Можливо, вона сподівалася побачити дві чисті маленькі наскрізні ранки, як у кіно, але шкіра на шиї була пошматована й потворна, врита шкіркою запеченої крові. Яремну вену він не прокусив, інакше Алекс уже померла б, але безладу накоїв чимало. Вигляд у Стерн був такий, наче її пошматувала тварина, і вона припускала, що насправді так і було. Витерла кров, не зважаючи на пощипування спирту, а радше радіючи цьому. Вона очищалася від вампіра, відшкрябувала всі його сліди.
Коли дівчина впоралася, шия мала кращий вигляд, та страх нікуди не подівся. А що, як та штука заразила її чимось? І якого хріна ніхто не казав їй, що вампіри існують насправді?
Алекс притиснула до шиї бинт і знову вийшла на бордюр.
Сіла на те саме місце й відпила великий ковток газованої води.
Урешті-решт вчителька знову з’явилася, здаючись майже п’яною від задоволення, яке отримала від цукру. Ґречно було б запитати, як її звуть, проте Алекс мусила запровадити якісь межі.
— Ти маєш кому подзвонити? — запитала жінка.
Голос у неї звучав, як у численних шкільних консультантів і соціальних працівників, через чиї руки Алекс пройшла в дитинстві. Принаймні як у гарних.
— Я мушу зателефонувати Доус, — сказала вона, не зважаючи на здивований погляд огрядного чувака в картатій сорочці, котрий заливав дизель у свою вантажівку й дивився, як Алекс розмовляла сама із собою. — Але мені не хочеться.
Вона почувалася хворою від жалю до «мерседеса», який залишився покинутий в Олд-Ґринвічі. Можливо, вампір не знайде його, принаймні не одразу. Вона нічого не знала про вампірів. Чи могли вони похизуватися якимось надприродним нюхом або вмінням відстежувати жертву? Стерн здригнулася.
— Ти здаєшся гарною дитиною, — зауважила вчителька. — Що ти там робила?
Алекс пішла на наступний ковток.
— Ви були консультанткою, чи не так?
— Це так очевидно?
— Це мило, — визнала дівчина.
Але ця Сіра могла врятувати її не краще за інших людей, котрі намагалися це зробити.
Стерн витягнула мобільний із кишені джинсів, радіючи, що не загубила його, коли тікала. Сенсу телефонувати Доус не було принаймні поки що. їй був потрібен хтось із машиною.
Коли Тернер підняв слухавку, Алекс мало не розридалася.