Тернер зітхнув.
— Поганенько. Ми гадали, що знайшли зв’язок між деканом Бікменом і професоркою Стівен.
— О, справді?
Алекс кортіло поговорити про щось, не пов’язане з Лінусом Райтером.
— Стівен пожалілася на інформацію, оприлюднену однією з лабораторій на кафедрі психології. Вона підозрювала, що принаймні один із науковців підганяв результати, а професор, який їх публікував, недбало стежив за цим.
— А декан?
— Він очолював дисциплінарний комітет, який займався тим професором. Едом Лембтоном.
— Судді, — пробурмотіла Алекс, пригадуючи палець професорки Стівен між сторінками Біблії. — Це має сенс.
— Якщо все сприймати буквально, — відповів Тернер. — Книга Суддів не про тих суддів, про яких ми думаємо. У біблійні часи це був синонім лідерів.
— Можливо, убивця не відвідував недільну школу. Лембтон утратив роботу?
Тернер зачудовано глипнув на неї.
— Авжеж, ні. У нього постійний контракт. Але його відправили в оплачувану відпустку, а статтю доведеться спростувати. Його репутацію зруйновано. Дослідження стосувалося чесності, тож це досить кумедно. На жаль, я не зміг знайти жодних прогалин у його алібі. Він аж ніяк не міг убити декана Бікмена або професорку Стівен.
— І що ви тепер робите?
— Перевіряємо інші сліди. У Марджорі Стівен був нестабільний колишній чоловік. У Бікмена на рахунку старе звинувачення в харасменті. Нам не бракує ворогів.
«Знайоме відчуття».
— Бікмен теж був пов’язаний із товариствами.
— Справді? — перепитала Алекс.
Невже Тернер винюхав слід професора Велша-Вітлі?
— Він був членом «Берцеліуса».
Дівчина фиркнула.
— «Берцеліус» важко назвати товариством. Вони не вдаються до магії.
— Однаково це товариство. Ти знайома з Мішеллю Аламеддін?
Він знав, що знайома. Бачив їх разом на похороні Елліота Сендоу. Невже Тернер улаштував їй допит?
— Авжеж, — відповіла Алекс. — Вона була Дарлінґтоновим Вергілієм.
— А ще вона провела деякий час у психіатричній палаті Єльської лікарні Нью-Гейвена. Вона брала участь у дослідженні, яким керувала Марджорі Стівен, і перебувала в місті в ніч убивства декана Бікмена.
— Я бачилася з нею, — визнала Стерн. — Вона сказала, що мусить устигнути на поїзд назад до Нью-Йорка, адже вечеряє зі своїм хлопцем.
— Камера на вокзалі зафіксувала її. У понеділок уранці.
А не ввечері неділі. Мішель збрехала. Утім вона, либонь, мала на це незліченну кількість причин.
— Звідки вам відомо про психіатричну палату? — поцікавилась Алекс. — Це мала б бути конфіденційна інформація, чи не так?
— Це моя робота — довідатися, хто вбив двох членів факультету. А такі роздуми відчиняють чимало дверей.
Між ними запала тиша. Алекс думала про всі ті буцімто опечатані записи, судові справи, записи терапевтів і лікарів з її минулого. Те, чого, як вона вважала, про неї ніхто ніколи не дізнається. Вона відчула, як підкрадається жах, і знала, що мусить відігнати його подалі.
Не мало сенсу вальсувати зі старими партнерами, коли бальна книжка вже й так повна.
Дівчина посунулася на сидінні, аби подивитися на Тернера.
— Я не прошу вас повернутися зі мною до тієї мапи. Але Гелловін за два дні, і нам треба знайти четвертого.
— Четвертого. Наче ви в парний теніс граєте. — Тернер похитав головою. Не відриваючи погляду від дороги, сказав: — Я зроблю це.
Алекс знала, що не варто заглядати в зуби дарованому копові, але не йняла віри власним вухам. Тернер не любив Дарлінґтона й не мав почуття обов’язку. Він ненавидів усе, за що виступала Лета, а надто після прогулянки до підвалу Пібоді.
— Чому?
— А це має значення?
— Ми збираємося спуститися до пекла разом. Тож ага. Має.
Тернер утупився поглядом уперед.
— Ти віриш у Бога?
— Ні.
— Ого, навіть на секундочку про це не задумалась?
— Я вже думала про це. Чимало. А ви вірите в Бога?
— Я вірю, — сказав чоловік, рішуче кивнувши. — Думаю, що вірю. А ще я точно вірю в диявола, і якщо він хапає душу й не відпускає, гадаю, слід спробувати відмолити її в нього. Особливо якщо та душа має хист солдата.
— Або лицаря.
— Звісно.
— Тернере, це не якась священна війна. Ідеться не про добро проти зла.
— Упевнена?
Алекс засміялась.
— Ну, якщо й так, чи впевнені ви, що ми на боці добра?
— Ти вбила тих людей у Лос-Анджелесі, еге ж?
Повітря в машині зависло між ними, мов ще один пасажир — привид, який вирішив проїхатися за компанію. Алекс обміркувала, чи не розповісти все детективові. Як вона почуватиметься, звільнившись від таємниці тієї ночі? Що означатиме спільник у війні проти Ітана?