Вона подивилася, як світло із шосе кидає на Тернерове обличчя то яскраві спалахи, то тінь. Він їй подобався. Був хоробрий і хотів рушити в засвіти, щоб урятувати людину, яка йому навіть на надто була до вподоби, адже вірив, що так буде правильно. Але коп — це коп.
— Що сталося з тими людьми в Лос-Анджелесі? — натиснув він. — 3 Гелен Вотсон? З твоїм хлопцем Леонардом Бейконом? Мітчеллом Беттсом? Камероном Остом? Дейвом Коркораном? Аріелем Харелем?
«Те саме, що стається з усіма, хто зі мною зближається».
Алекс дивилась, як пропливає повз них дорога, помітила, як хтось за кермом тупиться в екран мобільника, білборд з афішею виступу якогось гурту у Фоксвудсі в листопаді й рекламу адвоката в галузі ДТП. їй не сподобалося, як Тернер відтарабанив ті імена. Наче знав її справу вздовж і впоперек.
— Кумедно, — озвалася вона нарешті. — Люди говорять про життя і смерть, наче існує такий собі годинник, що невпинно цокає.
— А його немає?
Алекс повільно похитала головою.
— Оте «цок-цок-цок» — це не годинник. Це бомба. Зворотного відліку немає. Вона просто вибухає, і все змінюється. — Дівчина потерла великим пальцем криваву пляму на джинсах. — Але не думаю, що пекло — це яма з грішниками, де рогатий чувак удає із себе вишибайла.
— Ти віриш у те, чого потребуєш, Стерн. Але я знаю, що побачив, коли увійшов до тієї кімнати в «Чорному В’язі».
— І що? — запитала Алекс, дарма що якась її частина розпачливо не хотіла цього знати.
— Диявола, — відповів детектив. — Диявола, котрий намагається вирватися на волю.
22
Алекс зраділа, що в «Іль-Бастоне» не було Доус.
Вона увійшла, тішачись будинку, його захисту, його спокою. Було близько восьмої вечора. Лише кілька годин минуло, відколи вона вирушила до Олд-Ґринвіча. Лампи миготіли, а в коридорах лунала стишена музика, наче «Іль-Бастоне» знав, що вона пережила щось жаске.
Дівчина відмила з кастета Райтерову кров у кухонній мийці, а тоді повернула його до шухляди в арсеналі й покопирсалася в шафках у пошуках бальзаму, яким Доус намастила їй ноги в ніч сновидської прогулянки до «Чорного В’яза». Учителька дала їй достатньо сили на втечу, але всі страждання випали на долю Алекс. Вона була порізана, вкрита синцями, легені боліли, а ціле тіло пульсувало від пробіжки до сусіднього округу.
У спальні вона розклала всі придбані засоби першої допомоги на гарненький письмовий стіл і попрямувала до ванни, щоб зняти бинт.
Рана на шиї вже затягувалась, а свіжої крові не було. Вона не мала б так швидко зцілитися. Невже це означало, що він увіп’явся їй у яремну вену й та одразу стала зцілюватися? Цього Алекс не знала. І не хотіла знати. Вона хотіла забути Лінуса Райтера з його янгольським личком та весь той біль і страх. Вона досі відчувала, як впиваються його зуби, як стискаються на голові його лещата: розуміння, що вона для нього просто їжа, горнятко, яке він підносить до рота, посудина, яку слід спорожнити.
Алекс уже давно не лякалася, не лякалася по-справжньому. Якщо бути щирою, вона насолоджувалася сутичкою з Дарлінґтоновими батьками, Букмекером, новим Претором. Коли Доус закликала з пекла табун вогнедишних коней, вона налякалась, але не надто. Стерн подобалося забувати про все, окрім бою, який розгортався простісінько перед нею.
Але в тих боях вона могла виграти. Алекс була недостатньо сильною, щоб перемогти Лінуса Райтера, і недостатньо розумною, аби вирватися з кулака Ітана Хареля. По суті, це був той самий чоловік. Лінус залюбки випив би її до дна й закопав у власному садку, щоб підживити троянди. А Ітан просто далі користуватиметься нею, відправлятиме на завдання, аж доки вона якось не повернеться з одного такого.
Алекс намастила рану бальзамом, перев’язала її та пошукала чистий спортивний костюм із логотипом Лети. Вона забула принести назад останні кілька пар, які потрібно було попрати, тож довелося йти нагору, до Вергілієвої кімнати, і вдиратися до Дарлінґтонової шафи. Речі в ній були занадто довгими й мішкуватими, але чистими.
Наступна зупинка — бібліотека Лети. Стерн витягла Книгу Албемарля з полички, не зважаючи на тоненькі крики й сірчасту хмарку, що злетіла з її сторінок. Книжка зберігала спогади про те, що шукали востаннє, а Доус, вочевидь, вивчала якусь версію засвітів.