— Інтригує, — прошепотів чоловік, але уві сні він був Дарлінґтоном у білому костюмі та з розпеченими золотавими рогами. Він усміхнувся їй. — Привіт, солоденька булочко. Ти прийшла, щоб тебе проковтнули?
Будинок позаду нього більше не був «Джерелом», а став «Чорним В’язом», порослим плющем і чомусь іще самотнішим, ніж вампірський замок на пагорбі.
Алекс попливла всередину; вона знала дорогу, її штовхало вперед те саме знайоме відчуття примусу. Кімнати здавалися більшими, а тіні — глибшими. Вона піднялася сходами до бальної зали, і там у колі сидів Дарлінґтон, але це був її Дарлінґтон, саме такий, який залишився у неї в пам’яті з вечора перед зникненням із Розенфельд-голлу: вродливий, людяний, вбраний у довгий темний плащ і потерті джинси. За вікном дівчина бачила демона із закрученими рогами, який стояв на газоні посеред розкиданого крокетного знаряддя й витріщався на неї золотавими очима.
— Тебе два, — зауважила Алекс.
— Так і мусить бути, — відповів Дарлінґтон. — Хлопчик і чудовисько. Я самітник у печері.
— Я все бачила. У спогадах твого діда. Бачила, як ти намагався пережити це місце.
— Усе було не так погано.
Алекс відчула, як у посмішці скривилися губи.
— Авжеж, не було. Якби все було погано, ти міг просто забити.
— Коли ти зробилася такою мудрою, Стерн?
— Коли ти був у відпустці в чистилищі.
— Я чув їх, — сказав хлопець із відстороненим виглядом. Очі в нього були карі, наче занадто міцно заварений чай. — Моїх батьків, коли вони кричали біля вхідних дверей.
— Слід було впустити їх?
Його погляд рвучко смикнувся до її очей, а в його люті дівчина помітила відлуння демона.
— Ні. Нізащо. Вони відрубали світло, коли я успадкував це місце. Думали, що зможуть вижити мене звідси. — Дарлінґтонові плечі поповзли вгору, а потім безсило впали. Гнів сповз із нього, наче погано скроєний одяг. Він здавався таким утомленим. — Я не вмію не любити їх.
Скільки разів Алекс мріяла про те, щоб відчувати до Міри лише відразу? Або взагалі нічого? Отака з любов’ю проблема. Її важко забути, хай якою жорстокою була її наука.
— Це насправді? — запитала дівчина.
Та Дарлінґтон лише всміхнувся.
— Зараз не час для філософії.
— Розкажи мені, як дотягнутися до тебе.
— Підійди ближче, Стерн. Я розповім усе, що ти хочеш знати.
Чи боялася вона? Це справжній Дарлінґтон чи він був чудовиськом, що чекало в садку? Якусь частину її це не займало. Алекс ступила крок уперед.
— Це ти був тієї ночі? — Вона бачила, що захисне коло розпадається, розсипається іскрами. «Він небезпечний. Він не той, ким ти його вважаєш». — У «Книзі та змії»? Це ти скористався мерцем, щоб написати моє ім’я?
— Ґелексі Стерн, — промовив Дарлінґтон, зблиснувши золотавими очима. — Я гукав тебе від самого початку.
Коли Алекс прокинулася, простирадла були мокрими від поту, а з рани на шиї сочилися блідо-рожеві цівки крові.
Цікаво поміркувати, які саме Езопові байки Бонавіт обрав для створення своїх надзвичайно вишуканих вітражів. Чи є в цьому виборі якийсь урок? Це залежить від того, як розтлумачити кожну байку Візьмемо «Вовка і Журавля»: жадібний Вовк ковтає занадто швидко, і кісточка застрягає в нього в горлі. Він каже Журавлеві: «Витягни її своїм тонким дзьобом, і я винагороджу тебе». Журавель послухався, запхавши голову Вовкові в щелепи, і витягнув кісточку, та нічого не отримав за виконану роботу. Хіба ж недостатньо, що Вовк дозволив дурникові вислизнути зі своїх щелеп? Зазвичай кажуть, що мораль тут така: за службу нечестивцям немає винагороди. Але ми можемо так само зрозуміти історію, ставлячи запитання: «Хіба ж не весело обдурити смерть?».
Менш відому історію «Козеня і Вовк» теж можна знайти серед тих самих вікон. Мале Козеня відбилося від стада й зустріло Вовка. «Оскільки мене з’їдять, — озвалося воно, — чи не міг би ти заграти мені музику, щоб я помер, танцюючи?» Вовк зрадів, що поїсть під музику, і послухався, але Мисливець із протилежного боку пасовиська почув його гру. Тікаючи лісами, Вовк зачудувався власною дурістю, адже від природи він безжальний дикунець, а не на дуді грець. Мораль, запропонована більшістю підручників, насправді дивна: «Не дозволяй нічому відволікати тебе від твоєї мети». То ми маємо вважати себе вовками? А чому б нам не рівнятися на кмітливе козеня? І скористатися таким уроком: «Зустрівшись зі смертю, краще танцювати, а не лягти й приготуватися».