23
Алекс дочекалася ранку, щоб повернутися додому, до гуртожитків, та перевдягнутися. Вона позичила в Лорін сірий кашеміровий светр і вдягнула найменш подерті джинси. Хотілося мати відповідальний вигляд, це стало б гарною інвестицією, але вона нічого не могла вдіяти зі стертими черевиками.
Телефонуючи Ансельмові, щоб попросити про зустріч, вона очікувала, що чоловік порадить їй натомість зустрітися з новим Претором. Але того дня він однаково приїжджав електричкою й погодився втиснути її до свого розкладу.
— Пробач мене за назву місця, — сказав він. — У мене там зустріч, перш ніж я вирушу назад до міста, але можемо зустрітися там і з’їсти запізнілий обід.
«Мушля й кістки». Це був устричний бар простісінько над водою. Алекс переконалася, що соляного комірця не видно під позиченим светром, а тоді вивела велосипед на вулицю. Іноді вона забувала, що Нью-Гейвен розташований так близько до води, що це справжнє портове містечко.
Поїздка по Говард-стріт була навдивовижу приємною: повз дерева з барвистим листям і будинки, що робилися дедалі помпезнішими з наближенням до берега. Вони нітрохи не нагадували маєтки Олд-Ґринвіча. У їхніх просторих ґанках і вікнах, які виходили на дорогу, було щось публічне, наче їм судилося приваблювати погляди й вони насолоджувалися цим замість того, щоб ховатися за стінами.
Доус погано сприйняла новини про зникнення «мерседеса», адже, звісно, ця машина була не просто машиною.
— Як це ти «загубила її»?! — скрикнула вона.
— Я її не загубила. Я знаю, де вона.
— То скажи мені, щоб я могла її забрати. У мене є запасні ключі. Ми…
— Ми не можемо.
— Чому?
«Тому що я боюсь. Тому що це занадто небезпечно». Та Алекс не могла всього цього пояснити. Розповісти про Лінуса Райтера. Про справи в Олд-Ґринвічі. Сон про Дарлінґтона, який у колі знову перетворився на себе самого. «Я гукав тебе від самого початку». Усього цього було забагато.
— Ти його загубила, — дорікнула Доус. — А тепер ще й це.
— Я не губила Дарлінґтона, — відповіла Алекс, щосили намагаючись не втрачати терпець. — Він не блискуча монетка, яка десь випала. Елліот Сендоу відправив пекельну потвору, яка мала з’їсти його, тож, якщо хочеш, можеш піти на деканову могилу й поскиглити там.
— Ти мала б…
— Що? Що я мала б? Знати, яке потрібно промовити заклинання, які потрібні чари? Мені слід було схопити його, щоб ми могли полетіти під три чорти разом?
— Саме так, — просичала Доус. — Саме так. Ти його Дайте.
— І ти б так і вчинила?
Доус не відповіла, і Алекс знала, що слід дати їй спокій, але була занадто втомленою й укритою синцями, щоб поводитися люб’язно.
— Я скажу тобі, що ти зробила б, Доус. Ти б обісралася. Ти б заклякла так само, як я, і Дарлінґтон би так само зник.
На протилежному боці дроту запала тиша, а потім, наче вона ніколи не промовляла цих слів і не знала, як скласти склади докупи, Доус закричала:
— Іди нахрін! Іди нахрін! Іди нахрін!
Щось у цій невпевненій лайці розігнало кепський настрій Алекс. Злість раптом випарувалась, і вона відчула несподіване бажання розреготатися, що, як їй було відомо, стало б величезною помилкою.
Вона глибоко вдихнула.
— Мені прикро, Доус. Ти й уявити не можеш, як мені прикро. Але машина не має значення. Я маю значення. Ти маєш значення. І я обіцяю, що ми повернемо її. Мені лише… мені лише потрібно трохи милосердя просто зараз.
Після довгої паузи Доус озвалася:
— Гаразд.
— Гаразд?
— Так. Поки що. Вибач, що була грубою.
Тоді Алекс таки засміялася.
— Вибачаю. І тобі слід частіше лаятися, Доус.
Стерн знала, що ресторан розташований у яхт-клубі, але він виявився не таким, як вона очікувала. Вона думала, що там буде камердинер, чоловіки в синіх піджаках, жінки в перлах. Натомість це була пересічна з вигляду будівля над водою з прапором на фасаді й великим паркувальним майданчиком. Алекс пристібнула свій велик до билець на сходах. їй хотілося б заколоти волосся, здаватися трохи консервативнішою, але рубці на шиї досі були червоні й набряклі, наче тіло боролося з інфекцією, а якби вона причепила черговий бинт, здавалося б, що вона намагається приховати засос.