— Ви мені не здалися вірянином.
— Я анітрохи не вірянин, але це вагома частина нью- гейвенського фольклору. Господи, — сказав чоловік, хитаючи головою. Жодна ретельно укладена волосинка не поворухнулася. — Мені самому від себе нудно.
— Продовжуйте, — попросила Алекс. — Мені подобаються такі штуки. — А надто, якщо вони могли допомогти їй упіймати вбивцю й заробити гарну репутацію в Тернера.
Вигляд в Ансельма був скептичний, але він сказав:
— Це з проповіді Джона Давенпорта на підтримку трьох суддів.
«Суддів». Цікаво.
— Це все пояснює.
Його брови знову поповзли вгору, і Алекс збагнула, чому їй подобається ця версія Ансельма. Він трохи був подібний до Дарлінґтона. Не того Дарлінгтона, якого вона знала, а того, яким він міг би бути, якби не зрісся із «Чорним В’язом» і не закохався в Лету; франтуватий, не такий голодний Дарлінґтон. Дарлінґтон, менше схожий на неї.
— Ти ніколи не бувала в Печері суддів? — поцікавився Ансельм. — Гаразд, отже рік 1649-й, Кромвель наказує стратити Карла І. Смертний вирок підписало п’ятдесят дев’ять суддів. Усе чудово й прекрасно. Голову геть із плечей. Але всього за десять років монархія відновлюється, і його син Карл II…
— Молодший.
— Саме так. Молодшому не сподобалося те, що сталося з його батьком, та й узагалі прецедент зі стратою короля. Тож доводиться бути безжальним. Він прирік до смерті всіх суддів.
— Багатенько мертвих суддів.
Це пасувало до Тернерової першопочаткової теорії щодо злочину, буцімто зганьблений професор Лембтон влаштував полювання на людей, котрі засудили його.
— Декого з них стратили, решта втекла до колоній. Але повсюди є британські солдати, і ніхто не захоплюється ідеєю дати притулок утікачам і накликати на себе лють Молодшого. Ніхто, крім добрих мешканців Нью-Гейвена.
— Чому?
Ансельм показав на човни в гавані, наче в них крилася відповідь.
— Це завжди було повне суперечностей містечко. Добрий Преподобний Джон Давенпорт стає за кафедру й проповідує: «Сховай вигнаних. Біженця не видавай». І от вони ховають вигнаних. Коли з’являються британські нишпорки, містяни бережуть свої таємниці, а суддів ховають біля Вест-Року.
— У Печері суддів?
— З технічної точки зору це кілька великих каменюк, але так. А звали суддів Воллі, Ґоффе і Діксвелл.
Алекс жила в Нью-Гейвені не так давно, але знала ці імена. їх мали вулиці, відгалужені від Бродвею. Якщо достатньо довго йти вздовж Воллі, дістанешся до Вест-Року. Три вулиці. Троє суддів. Три вбивства.
«Буде ще й третє». Так сказав Дарлінґтон.
Він намагався допомогти їм визначити зв’язки, хай навіть його демон наполовину грався з ними, а наполовину насолоджувався залишеною вбивцею загадкою.
— Що сталося із суддями? — запитала дівчина. — їх упіймали?
— Дожили до глибокої старості. Двоє з них кінець-кінцем опинилися в Массачусетсі, але Діксвелл змінив прізвище й доживав віку в Нью-Гейвені. Його прах поховано в парку. Британські війська частенько навідувалися сюди лише задля того, щоб спорожнитися на його могилу навіть за сто років після його смерті. Отакою скалкою в дупі були ті чуваки. Полеглі за свободу й усяке таке. А тепер вони просто примітка, дрібка балачок, щоб справити на тебе враження за обідом.
Алекс точно не знала, збентежила її думка про те, що Ансельм намагається справити на неї враження, чи потішила.
— Ти колись задумувалася, чому мертві слова працюють? — Чоловік нахилився ближче. — Тому що всі ми зрештою перетворюємося на ніщо, а немає нічого жаскішого за ніщо.
Алекс не надто займало, чому саме вони працюють, доки вони працювали.
— Вам чимало відомо про це місце.
— Я люблю історію. Але нею на життя не заробиш.
— На відміну від права?
Ансельм смикнув плечем.
— Лета чимало обіцяє, як і Єль, але ніщо із цього не втілюється в життя в Нью-Гейвені. Це місце ніколи не відповість тобі на твою відданість.
Можливо, не такий він уже й схожий на Дарлінґтона.
— А Лета?
— Лета була громадською роботою. Дурнувато думати про неї як про щось інше. Навіть небезпечно.
— Ви застерігаєте мене. — Так само, як це робила Мішель Аламеддін.
— Я просто базікаю. Але не думаю, що ти прийшла сюди слухати, як я розпинаюся про Кромвеля й небезпеки старішання в Коннектикуті.
Ось воно.
— Ви казали, що читали мою справу. З моєю мамою… з моєю мамою не все гаразд.
— Вона хвора?
Чи було полювання за найменшими натяками на диво діагнозом? Чи існував термін для людини, приреченої шукати невидимі візерунки в коштовностях і гороскопах? Людини, яка вважала, що можна розкрити таємниці життя, виключивши з раціону молочне? Або глютен, або трансжири? Чи можна було назвати хворобою Лос-Анджелес?