— Вона здорова, — відповіла Алекс. — Просто вона не реалістка й поганенько дає собі раду з грошима.
Це м’яко кажучи.
— І ти її соромишся?
Запитання приголомшило, і Алекс виявилася неготовою до хвилі емоцій, яку воно спричинило. їй не хотілося почуватися маленькою й оголеною, беззахисною дитиною, самотньою дівчинкою. Семестр лише розпочався, а вона вже виснажена, зношена до дірок, та сама дівчина, що понад рік тому з’явилася в
Єлі й кидалася на всіх і все, що могло спробувати нашкодити їй. Вона мріяла про матір, яка попіклується про її безпеку й дасть гарну пораду. Мріяла про батька, який буде не просто примарною історією, яку відмовляється розповідати мати. Мріяла про Дарлінґтона, який був та водночас не був тут, якого вона потребувала, щоб дати раду всьому цьому божевіллю. Усе це водночас навалилося на неї, і Алекс відчула, як печуть у горлі небажані сльози.
Вона ковтнула води й опанувала себе.
— Я мушу знайти спосіб допомогти їй.
— Я можу дати тобі оплачувану роботу на літо.
— Ні. Зараз. Мені потрібні гроші.
Це прозвучало різкіше, ніж вона збиралася, — на світло визирнула справжня Стерн, утомлена від світських бесід і дипломатії.
Ансельм склав руки, наче збирав себе докупи.
— Скільки?
— Двадцять тисяч доларів.
Достатньо, щоб витягнути Міру з орендованого житла й улаштувати десь у новому місці, достатньо, щоб вона протрималася, доки матиме нову роботу. Усе це якщо припустити, що Алекс удасться переконати матір покинути Лос-Анджелес. Утім дівчина думала, що зможе. Вона скористається примусом. Якщо доведеться, якщо це збереже їхні з матір’ю життя.
— Чимала позичка.
— Подарунок, — виправила його Алекс. — Я не зможу віддати таку суму.
— Алекс, те, про що ти просиш…
Але настав час позбутися всіх неоднозначностей.
— Ви читали мою справу. Знаєте, що я можу. Я можу бачити мертвих. Можу навіть говорити з ними. Вам потрібна інформація? Хочете отримати доступ до Серпанку? Я можу вам це організувати. І мені навіть не потрібні жодні дурнуваті ритуали в «Книзі та змії», щоб зробити це.
Тепер Ансельм витріщився на неї.
— Ти можеш їх чути?
Дівчина кивнула.
— Це… це надзвичайно ризиковано.
— Повірте, я знаю.
— Але можливості… — Із чоловікового виразу обличчя складно було щось зрозуміти.
Його смішкуватість і шарм випарувалися до солоного морського повітря. Може, йому й хотілося попрощатися з Летою та всією її химерною магією, але водночас він знав, наскільки Дев’ятий Дім цінує такий доступ і якої могутності це може додати. Сендоу якось назвав членів Лети «жебраками за столом», можновладцями без влади, що простягають руки за будь-якими крихтами магії, якими ладна поділитися решта товариств. Дар Алекс міг це змінити, а могутність була добре зрозумілою всім мовою.
— Алекс, — озвався Ансельм, — я дещо тебе запитаю і хочу, щоб ти була зі мною чесною.
— Гаразд.
— Ти казала мені, що ви збираєтеся відмовитися від спроб дістатися до Дарлінґтона, що ви готові змиритися. — Алекс чекала, що буде далі. — Але ти не схожа на людину, яка готова із чимось змиритися.
Вона заздалегідь знала, що він тиснутиме, і ця частина була легкою. Адже Стерн точно знала, що саме Ансельм хоче почути.
— Ви бачили мою справу, — повторила вона. — І знаєте, що саме Лета мені запропонувала. Я тут не тому, що хочу носити мантію і вдавати із себе чарівницю. Ви всі вважаєте світ за Серпанком чимось особливим, але це пов’язано лише з тим, що вам не доводиться заглядати до тієї прірви ціле життя. Я прийшла до Єлю не за магією, містере Ансельме.
— Майкл.
Алекс проігнорувала його.
— Я прийшла сюди не за магією, не для розваги й не тому, що мені хотілося знайти друзів і навчитися базікати про поезію на коктейльних вечірках. Я прийшла сюди, тому що це мій один- єдиний шанс на майбутнє, яке не буде схоже на прочитану вами справу. І я не збираюся викидати його псу під хвіст заради багатенького хлопчака, котрий був достатньо милий, аби кілька разів поговорити зі мною.
Усе це було правдою. Усе, крім останньої частини.
Ансельм уважно розглядав дівчину, зважуючи її слова.
— Ти казала, що Лета завинила йому.
— Я не Лета.