Тепер Алекс відштовхнулася від стіни під Бібліотекою Стерлінга й поспіхом рушила по Ельм-стріт до Йорк-стріт.
— Скажи їм, що я не можу зустрітися в суботу. Скажи, що в мене… інструктаж чи ще щось.
Доус застогнала.
— Ти знаєш, я жахливо брешу.
— І як ти збираєшся покращити цю навичку, якщо не тренуватимешся?
Алекс пірнула в провулок і увійшла до Халупки — гостинна прохолодна темрява задніх сходів, той солодкий осінній аромат гвоздики й смородини. Кімнати були чистісінькі, але самотні, потерті картаті канапи й краєвиди з вівчарями, що заганяли свої отари в морок. Дівчині не подобалося гаяти справжній час у Халупці. Не хотілося згадувати про ті змарновані дні, коли вона ховалася в цих таємних кімнатах, поранена й без жодної краплі надії. Жалюгідна. Цього року вона не дозволить цьому статися. Алекс збиралася знайти спосіб не втрачати контроль. Вона підхопила рюкзак із запасами, який спакувала раніше: грязюка з кладовища, крейда з кісткового пилу й щось з етикеткою «Фантомна петля», якась вигадлива ключка для лакросу, яку вона поцупила з арсеналу Лети.
Хоч раз Алекс зробила домашнє завдання.
Вона любила гробницю «Книги та змії», адже та була розташована навпроти цвинтаря на Ґроув-стріт, а це означало, що не доведеться зустріти багатьох Сірих, надто вночі. Іноді їх притягували туди похорони, якщо небіжчика запекло ненавиділи або палко любили; якось Алекс пощастило побачити Сірого, котрий намагався облизати щоку заплаканої жінки. Але вночі на цвинтарі не було нічого, крім холодного каменю й розпаду, — це було місце, де Сірим найменше кортіло опинитися, адже просто за рогом містився кампус, повний студентів, які фліртують і пітніють, п’ють забагато кави й живуть на самих лише нервах та егоїзмі.
Власне гробниця скидалася на щось середнє між грецьким храмом і гігантським мавзолеєм: без вікон, без дверей, суцільний білий мармур і височезні колони на фасаді.
— Вона мала бути схожа на Ерехтейон, — розповідав їй Дарлінґтон. — В Акрополі. А дехто каже, що на храм Ніки.
— То на який із них? — перепитала Алекс.
Вона відчувала, що опинилася на відносно безпечній території. Пригадала, що вчила про Акрополь та Агору і як їй подобались історії про грецьких богів.
— Ні той ні той. Її збудували як некромантейон — будинок, де зустрічаються та спілкуються з померлими.
Алекс засміялася, адже знала, як Сірі ненавидять усяке нагадування про смерть.
— То вони збудували великий мавзолей? їм слід було збудувати казино й повісити табличку «Безкоштовні напої для дівчат».
— Жорстоко, Стерн. Але ти не помиляєшся.
Та розмова відбулася майже день у день рік тому. Сьогодні вона була сама.
Алекс піднялася сходами й постукала в масивні бронзові двері. Цього семестру це був другий ритуал, за яким вона стежила. Перший — обряд відновлення в «Рукописі» — виявився досить простим. Члени нової делегації роздягнулися й покотили сивого ведучого новин до канави, наповненої розмарином і розпеченими вуглинами. За дві години він з’явився звідти розпашілий, спітнілий і років на десять молодший на вигляд.
Двері розчахнула дівчина в чорних шатах, її обличчя затуляла густа вуаль, вишита чорними зміями. Вона підняла її з чола.
— Вергілій?
Алекс кивнула. Товариства більше не запитували про Дарлінґтона. Для нових членів делегацій вона була Вергілієм — фахівцем, авторитетом. Вони ніколи не зустрічали джентльмена з Лети. Не знали, що отримали наполовину освічену самозванку. Наскільки вони знали, Алекс — представниця Лети й завжди нею була.
— Ти Каліста?
Дівчина розпливлася в усмішці.
— Президентка делегації. — Вона була старшокурсницею, напевно, на рік старша за Алекс, але здавалася людиною іншого сорту: гладенька шкіра, яскраві очі, м’яка копиця кучерів. — Ми майже готові розпочинати. Я так нервую!
— Не треба, — заспокоїла Алекс.
Тому що мала так сказати. Вергілій була спокійною, тямущою; вона вже все це бачила раніше.
Вони пройшли під каменем, над яким було вирізьблено: «Отпіа тиіапtиr, пihil іпtеrіt». Усе змінюється, ніщо не зникає.
Дарлінґтон завів очі під лоба, коли перекладав для Алекс фразу під час одного з їхніх візитів.
— Не запитуй мене, чому товариство, яке зросло на фундаменті грецької некромантїї, вважає доречним цитувати римського поета. Отпіа dісta fоrtiоrі sі dісіа Lаtіпа.