Він стояв близько до краю кола, прикипівши до неї поглядом. Демон був такий, яким Алекс його запам’ятала: оголеним, звірячим, вродливим. Не юнаком, з яким вона розмовляла уві сні. Здавалося, спека закручувалася навколо них вихором, це було щось химерніше за просту зміну температури — заряд аж потріскував на шкірі. Захисне коло миготіло. Невже воно тоншало? Розчинялося, як у її сні?
— Ми прийдемо за тобою, — повідомила дівчина. — Ти мусиш бути готовий.
— Довго я не протримаюсь.
— Повинен. Якщо… якщо це не спрацює, ми повернемося, щоб посилити захист.
— Авжеж, можеш спробувати.
До Алекс повернувся неприємний спогад про Лінуса Райтера, який розтягнувся на вершковій канапі, дозволяючи їй заподіяти йому біль.
— Сьогодні вночі, — повторила вона.
— Навіщо чекати?
— Не так просто розібратися з Рукавичкою і зібрати гурт убивць, ладних вирушити до пекла. І Доус каже, що в нас кращі шанси в знаменну ніч.
— Як хочеш, Колесоходко. Ти вибираєш па в цьому танці.
Алекс хотілося, щоб це було правдою. їй страшенно кортіло підійти ближче, але страх усередині був не менший.
— Це ти був уві сні? Він був реальним? А це?
Дарлінґтонова усмішка була такою самою, як уві сні, коли він сказав:
— Зараз не час для філософії, Стерн.
Від цих слів волосся на руках стало дибки. Але було це підтвердження чи просто чергова загадка, якою дражнився демон?
— Чому ти це робиш? — поцікавився він. Холодний демонів голос затремтів, і тепер він був лише Дарлінгтоном, наляканим, наповненим розпачливим бажанням знайти шлях додому. — Навіщо ризикувати своїм життям і душею?
Алекс не знала, що відповісти. Вона ставила на кін своє майбутнє, материну безпеку, та й власну. І просила інших людей кинути свої життя на шальки терезів. Тернер вважав це священною війною. Мерсі хотіла оволодіти зброєю, яку використали проти неї. Тріппові потрібні були гроші. А Доус любила Дарлінґтона. Він був її другом, одним із небагатьох, хто завдав собі клопоту витратити трохи часу, аби ближче познайомитися з нею, і через це занадто дорогим, щоб втратити його. Але ким Дарлінґтон був для Алекс? Наставник? Захисник? Спільник? Жодне із цих слів не здавалося всеохопним. Невже якась її м’якотіла частина запала на золотого хлопчика Лети? Чи, може, то було щось, чому складніше дати ім’я, ніж коханню чи жазі?
— Пам’ятаєш, як показав мені інгредієнти для еліксиру Гайрама? — запитала Стерн.
Вона досі бачила, як він стоїть в арсеналі над золотим тиглем, а його граційні руки пурхають з абсолютною точністю. Він читав їй лекцію про обов’язки членів Лети, та вона майже не слухала. Дарлінґтон закасав рукави, і рухи м’язів його передпліччя бентежно відволікали. Алекс щодуху намагалася залишатися несприйнятливою до його вроди, але часом втрачала пильність.
— Ми стоїмо між живими і мертвими, Стерн. Ми володіємо мечем, який ніхто інший не наважується підняти. І це наша нагорода.
— Шанс померти мученицькою смертю? — перепитала дівчина.
— Дикунка. — Дарлінґтон похитав головою. — Наш обов’язок — битися, але понад усе наш обов’язок — бачити те, чого не побачать інші, і ніколи не відводити погляду.
Зараз, стоячи в бальній залі, Алекс сказала:
— Ти не відвернувся. Навіть коли тобі не сподобалося побачене в мені. Ти продовжував дивитися.
Дарлінґтон перевів погляд, і його очі зблиснули, як вогонь у каміні. Золото і бурштин. Яскравий спалах і тінь.
— Можливо, побачивши інше чудовисько, я впізнаю його здаля.
Алекс здалося, наче її відштовхнула холодна рука. Слова здалися попередженням. І вона не була аж такою дурненькою, щоб проігнорувати це.
— Можливо, — прошепотіла вона.
Змусила себе розвернутися, вийти з бальної зали й піти темним коридором. Змусила себе не бігти.
Може, вони були просто двома вбивцями, приреченими страждати в товаристві одне одного, двома проклятими духами, які намагалася знайти шлях додому. Може, вони були чудовиськами, яким подобалося, коли їм у вічі дивиться інше чудовисько. Але їх обох уже покинуло достатньо людей. Вона не стане наступною.
Парні світочі
Походження: Аквітанія, Франція; XI століття
Дарівник: «Рукопис», 1959
Вважається, що їх винайшли ченці-єретики, аби приховати заборонені тексти. Чари залишаються сильними, доки ліхтарі запалені. Ті, хто стоїть за межами кола світла, наближаючись, відчуватимуть, як зростає страх. Можна використовувати й відповідно регулярно змінювати звичайні свічки. Подарунок зроблено після того, як зберігання світочів над нексусом «Рукопису» викликало розлад у чарах і двоє членів делегації 1957 року понад тиждень блукали в тіні.