Вони з’явилися в залі «Лінонїї та братів» на протилежному боці кімнати від ніші, де ховалися. Тут знову складалося враження, наче це місце покинули, наче людську відсутність можна було відчути фізично.
Нарешті вони зупинилися перед споконвічним виходом на подвір’я, над яким на кам’яному одвірку золотими літерами було виведено ім’я Селіна.
Алекс не хотілося залишати Доус тут. Вона не хотіла бути на самоті в цій темній, схожій на собор будівлі.
— Усі ніші порожні, — зауважила Доус.
— Справді? — цілковито розгубившись, перепитала Алекс.
Доус тримала в руках срібний камертон, і голос у неї був тихий, але впевнений.
— По всій бібліотеці можна побачити ці місця, ці кам’яні рами, де мала б стояти скульптура святого, як у соборі. Але всі вони порожні.
— Чому?
— Ніхто не знає достеменно. Дехто вважає, що гроші закінчились. Інші кажуть, буцімто архітектор хотів, аби будівля здавалася пограбованою. Наче всі її скарби вкрали.
— А ти що думаєш? — поцікавилась Алекс.
Дівчина відчувала, що вони на хисткій території, що ця історія, ці слова давали Доус змогу рухатися далі.
— Не знаю, — відповіла та нарешті. — У кожного з нас свої порожнини.
— Ми повернемо його додому, Доус. Ми виберемося із цього.
— Я тобі вірю. Принаймні першій частині. — Дівчина глибоко вдихнула й розправила плечі. — Я вартуватиму.
Алекс розмастила свою кров на дверях. Доус повторила те саме. Цього разу великі подвійні двері немов склалися під власною вагою, наче папірець, віднесений геть вітром. Стогін лунав голосніше, наче те, що чекало на протилежному боці темряви, знало, що вони йдуть.
— Дивись, — озвалася Доус.
Напис над дверима тепер був іншою мовою.
— Що там написано? — запитала Алекс.
— Не знаю, — відповіла Памела. Голос у неї був захеканий. — Я навіть алфавіту не впізнаю.
Стерн довелося силою змусити ноги рухатись. Але вона знала, що далі не буде легше. Ніколи не бувало.
— Приготуйся, — сказала вона Доус, а тоді знову минула двері й ще раз пройшла нішею.
Солдат. Той, хто йде самотою. Альма-матер доброзичливо дивилася на неї згори, оточена митцями й ученими, стоячи поруч із метафорично оголеною Істиною.
Аж опинившись простісінько навпроти муралу, Алекс зрозуміла, що саме змінилося. Тепер усі вони витріщалися на неї. Скульптор, ченець, Істина з люстерком, Світло зі смолоскипом. Вони спостерігали за нею, а людські риси, яких надав їм художник, більше не здавалися природними. Обличчя скидалися на маски, а очі, що дивилися крізь них, були занадто яскравими, живими та пронизливими від голоду.
Алекс змусила себе піти вперед, стримуючи бажання озирнутися й подивитися, чи ніхто з них не звільнився від рами й не поповз за нею. Пройшла під Деревом Пізнання, зауваживши нішу для скульптури в центрі. Порожньо. Як вона не помічала цього раніше?
Нарешті дівчина дісталася до скляних дверей, що мали привести її на подвір’я. Шибка із синьо-жовтим вітражем прикрашала вхід. Алекс подивилася вгору. Пророк Даниїл у ямі з левами.
— Ми йдемо по тебе, Дарлінґтоне, — прошепотіла вона.
Чула, як тихо цокав метроном.
Дівчина знову торкнулася порцелянової коробочки в кишені. «Я гукав тебе від самого початку». Вона опустила палець у кров і провела ним по дверях.
Двері зникли. Алекс вдивлялася в беззоряну пустку, відчувала її холод, чула, як здіймається вітер, аж раптом на тлі цього всього пролунав приємний тихенький подзвін до першої октави. «Ходімо зі мною. Ходімо зі мною». Алекс вийшла на подвір’я.
Щойно її черевик торкнувся кам’яної доріжки, земля здригнулася.
— От лайно, — верескнув десь ліворуч від неї Тріпп.
Тепер вона бачила: звичайна ніч, Мерсі в центрі подвір’я, Доус, Тріпп і Тернер у кутках.
Алекс пішла далі, рухаючись до фонтана й відмірюючи час за допомогою метронома. Кожний крок супроводжувався новим крихітним землетрусом.
«Бум. Бум. Бум». Алекс ледве вдавалося втриматися на ногах.
Попереду бачила Мерсі, у неї була паніка на обличчі — подруга намагалася не впасти.
Тепер усі вони ледве зберігали рівновагу, каміння подвір’я здиблювалося під ногами, та метроном продовжував відлічувати час.
Може, земля просто розчахнеться й проковтне їх. Може, Доус це мала на увазі під «зануренням».
— Таке мало статися?! — крикнув Тріпп.
— Продовжуймо! — загорлала Алекс, просуваючись уперед.
— Фонтан! — зойкнула Мерсі.
Квадратний фонтан переповнився, вода полилася через херувимчиків, зібралася калюжею на землі й прокладала собі шлях крізь тріщини між камінням, підбираючись ближче до людей. Алекс відчула дивне полегшення, що це не кров.