Вона спробувала сісти. Повільно стала розрізняти силуети в темряві… сходи, висока стеля. Дівчина поклала руку на підлогу, щоб спробувати звестися на ноги, і відчула щось гаряче та звивисте. Усередині все стиснулося, проте, коли вона подивилася вниз, там не було нічого, лише килимок зі знайомим візерунком та відполіровані дошки, а над головою височіла кесонна стеля. Де це вона? Пригадати не вдавалося. Голова боліла. Вона пішла відчинити двері, і Алекс крикнула їй, наказала зупинитися. Ні, все було не так.
Пем спробувала змусити ноги поворухнутися. Торкнулася пальцями потилиці, болючого місця, де відчувала власний пульс, і відсмикнула руку, задихнувшись від болю. Чому вона не в змозі думати?
Вона мала замовити піцу. Може, натомість удасться щось приготувати. Алекс пішла нагору, у душ. Вони горювали. Разом.
Вона пригадала, як декан Сендоу промовив ті жахливі останні слова. «Тут ні на кого не чекатимуть». На очах набрякли сльози, їй не хотілося плакати. Не хотілося, щоб Алекс побачила, як вона ридає, — і ось тоді вона насправді зрозуміла, де опинилася: біля підніжжя сходів «Іль-Бастоне», а навколо неї були розкидані скляні друзки. Дівчина знову торкнулася потилиці, цього разу готова до болю.
Коли вона відчинила двері, хтось гупнув її об стіну. Нещасний випадок. Вона була незграбною. Загородила дорогу. У невдалий час у невдалому місці. Та хіба ж вона не замкнула двері? І чому вони досі відчинені? Де Алекс?
Грала музика. Знайома їй пісня гурту «Смітс». Вона почула десь у будинку голоси, кроки, хтось побіг. Пем змусила себе підвестися, ігноруючи хвилю нудоти, від якої рот наповнився слиною.
Вона почула, як на вулиці хтось завив, а тоді крізь вхідні двері увірвалися волохаті тіла. «Шакали». Вона бачила їх лише одного разу, коли Дарлінґтон викликав тварин. Дівчина притиснулася до стіни, але вони промчали повз неї — зграя з хутра й зубного клацання, від якої хмарою підіймався дикий тваринний запах пилюки, екскрементів і масної шерсті.
— Алекс? — ризикнула озватися вона.
Хтось увірвався, протиснувся повз неї.
З Алекс усе було гаразд, чи не так? Вона була з тих дівчат, з якими завжди все гаразд. «Уціліла, — сказав колись Дарлінґтон із захватом у голосі. — 3 гострими кутами, але ще побачимо, чи добули ми діамант, еге ж, Пеммі?»
Пем доклала всіх зусиль, аби всміхнутися. їй ніколи не подобалася та фраза про неогранений діамант. Це означало лише, що тебе різатимуть знову й знову, щоб наповнити світлом.
Вона достоту не знала, чи хотіла, щоб Алекс облажалася. Коли їхня нова Данте прибула й вона вперше подивилася на кощаву дівчину з ручками-патичками та запалими очима, відчула певну втіху. Новенька нітрохи не була схожа на тих випещених гідних дівчат, які з’являлися тут раніше. Першим бажанням Памели було
нагодувати її. Але так, як годуєш дику тварину: обережно, терпляче й у жодному разі не з рук. Дарлінґтон, схоже, не розумів, що Алекс небезпечна. Хай вона ніколи нічого не просила в Доус. Не віддавала наказів і не висувала вимог. Вона прибирала власний безлад і потайки скрадалася, наче пацюк, який боїться, що його помітять коти з клуні. Не було жодних тобі «Чи не могла б ти зробити мені послугу й швиденько приготувати щось, аби я здивувала сусідів?» чи «Можна я закину кілька речей у прання?». Пем почувалася тривожною, ні до чого не здатною і вдячною одночасно. Дарлінґтон бурмотів щось, жаліючись на дівчину, але тієї ночі, коли вони пішли до Байнеке, усе змінилося. Вони повернулися, розколотили половину посуду й набралися як свині, а Пем натягнула навушники, увімкнула музику «Флітвуд мак» і робила все можливе, аби не зважати на них. Наступного ранку знайшла їх безтямних у вітальні, але честь і хвала Алекс — вона залишилась і прибрала разом із Дарлінґтоном.
А потім він зник, і Доус не вдавалося пробачити цій дівчині, котра мчала світом, наче непередбачений наслідок, катастрофа для всіх і кожного, хто опинився поряд із нею.
«Я мушу поворухнутися, — сказала вона собі. — Щось відбувається, щось дуже погане». З’явилося те нудотне відчуття, що й під час батьківських сварок.