Щось у будинку здавалося неправильним. «Усе гаразд, зайчику, — казала її мати, поправляючи вночі ковдру. — 3 нами все гаразд».
На мить Пем здалося, що в неї галюцинації або вона ось-ось відрубиться, але ні, світло справді миготіло. Вона почула, як на кухні падає посуд, потім угорі пролунав крик.
«Алекс».
Пем схопилася за бильце й потягнула власне тіло вгору сходами. Від жаху ноги налилися свинцем. Вона щодня боялася сказати щось не те, поставити не те запитання, принизитися. Стоячи в черзі й шукаючи дрібні гроші, відчувала, як шаріється, як гупає в грудях серце, думала про всіх людей, які чекають позаду неї. Уже цього було достатньо, щоб тіло затопило жахом.
Вона мала б звикнути до страху. Але, Господи, як не хотілося дряпатися нагору цими сходами. Вона почула чоловічі голоси, потім голос Алекс. Він звучав розлючено й так налякано. Алекс ніколи не звучала налякано.
Раптом повз неї промчали шакали, дзявкаючи та скавулячи, мало не збивши дівчину з ніг. Куди це вони? Чому вони взагалі з’явилися тут? Чому вона почувається в будинку, де провела не один рік, наче чужачка?
Нарешті вона дісталася до сходового майданчика, але не могла охопити розумом побачене. Повсюди була кров. Повітря було густим від мускусного запаху тварин. Декан привалився до стіни, стегнова кістка стирчала з плоті, наче несподіваний білий знак оклику, який не знайшов свого речення. Доус заніміла. Що це таке? Що тут відбувається? Таке не трапляється в «Іль-Бастоне». Таке тут недозволено.
Алекс розтягнулася горілиць на підлозі, а на неї навалився якийсь хлопець. Він був вродливий — янгол із золотавими кучерями й найчарівнішим личком з усіх, котрі Памелі доводилося бачити. Він схлипував і тремтів. Вони скидалися на коханців. Він стискав у руках волосся Алекс, наче збирався поцілувати її.
І в руках Пем теж щось було, щось тепле, з м’якеньким хутром і звивисте, щось живе. Вона відчувала долонями його серцебиття. Ні. То була просто скульптура, холодна й позбавлена життя, погруддя Гайрама Бінґема III. Воно стояло в них на підставці для ціпків біля вхідних дверей. Дівчина не пам’ятала, як узяла його, але знала, що має з ним зробити.
«Удар його».
Але вона не могла.
Вона могла викликати поліцію. Могла втекти. Але камінь у її руках був занадто важкий. Вона не знала, як завдати комусь болю, навіть комусь жахливому на кшталт Блейка Кілі, навіть після того, як він зробив боляче їй. Блейк увірвався до будинку й залишив її стікати кров’ю на підлозі. Він покалічив декана. Він збирався вбити Алекс.
«Удар його».
Вона була маленькою дівчинкою на гральному майданчику, занадто високою, із занадто пишними грудьми, сформованою не так, як слід. Одяг не пасував їй. Вона плуталася у власних ногах. Горбилася на автобусній зупинці, намагаючись не реагувати, коли старшокласники проїжджали повз і кричали: «Покажи цицьки». У будь-якому кабінеті вона сідала на ослячу лаву й затискалася в куток. Налякана. Налякана. Усе своє життя налякана.
«Я не можу».
Вона була не такою, як Алекс чи Дарлінґтон. Вона була вченою. Вона була кроликом, боязким і безпомічним, без пазурів чи зубів. Єдиний вибір — бігти. Та куди їй бігти, якщо Дарлінґтон зник, і декан, і Алекс? Ким вона буде, якщо нічого не вдіє?
Вона стояла над ними, дивлячись униз на хлопця й Алекс. Вона бачила їх із неабиякої висоти й тепер була янголом, а може, гарпією, що мчала донизу з мечем у руці. Вона підняла погруддя й опустила його на голову вродливого хлопчини. Його череп піддався з вологим і м’яким звуком, наче був зроблений із пап’є- маше. Вона не хотіла так сильно вдарити його. Чи хотіла? «Маленький зайчику, що ти накоїв?» Вона дивилася, як хлопець завалився на бік. Власні ноги підкосилися, і тепер дівчина заплакала. Не могла дати собі раду. Сама не знала, плаче за Блейком, Дарлінґтоном, Алекс чи самою собою. Памела зігнулася й виблювала. Чому кімната далі крутиться?
Пем підвела голову, відчула на щоках прохолодне повітря й солоні бризки. Підлога смикалася туди-сюди, човен стрибав на хвилях. Вона вчепилася в мотузки.
— Намагайся не відставати, Тріппе.
Шторм не мав стати великою проблемою. Вони перевірили погоду. Як завжди. Температуру. Тиск. Прогнозовану швидкість вітру. Та щоразу, опинившись на човні, Тріпп страждав від сверблячого відчуття паніки. З хлопцем усе було гаразд, якщо, крім нього, там був лише тато чи інші кузени, але якщо до них приєднувався Спенсер, він робився дивним. Здавалося, наче мозок просто припиняв виконувати накази.