Вхідні двері піддалися якось важкувато. Їх чимось було підперто ззовні… І це щось провазюкалося, ледь не чвакаючи, коли Тріша нарешті відчинила двері.
– Та шо ж такое… Ой, фу!
За дверима лежав мертвий кіт із розпоротими кишками, в котрі було ввіткнуто патичок із табличкою. На табличці уже знайомим Тріші «стилем» було:
СМАЧНОГО СНІДАНКУ, ЛЮБА ТРІША.
– Ну, цього разу хоч обійшлося без «сука» і «здохни», – знизала плечима Тріша. – Молодець маніячок, не забуває стару любов.
От тобі й миша повісилася. Добре, що вона ніколи не любила котів. Інакше б дуже розстроїлася.
00:00:01:10
Трішу Торнберґ часто називали негативним персонажем. Чи – ще частіше – центральним негативним персонажем вітчизняного маскульту. Аби вона була маленькою, їй би це лестило. А так – ну шо ж поробиш – хіба що інколи смішно. Бо всі інші «дєвушкі» такі порядні, що куди там, тренують вдома перед дзеркалом міміку праведного гніву, праведного осуду, праведних ревнощів, ревної готовності до наведення порядку в статево-публічних стосунках.
– Знаєш, я недавно робив фотосесію з однією тут… Ну блядство на блядстві, сухого місця не знайдеш… – розповідав Тріші знайомий фотограф.
– Мені вона знайома?
– Та фіґ його зна. Їй самій здається, що її знають усі. Але принаймні я – повір – знаю її дуже добре.…
– Ги-ги.
– Так от, кажу, ну ти там візьми всілякого-різного з дому, якихось яскравих аксесуарів, там уже з цим стиліст розбереться. А, ну і ще нігті нафарбуй, будь ласка, яскраво червоним. А вона як закричить: «Ти што?! Я же девушка прілічная, а нє блядь какая-нібудь! У меня же муж! Нет. Толька францускій манікюр!»
– Ха-ха-ха! – регоче Тріша. – Ойнімагу! Францускій манікюр! Думаю, це має шанс стати стабільним виразом.
– Може, і так, – посміхнувся у вуса-бороду кудлатий фотограф.
Люди такі кумедні, думає Тріша. Вона принаймні не намагається приховати чи прикрасити рожево-солодкою брехнею свою паскудну сутність. Вже якщо брехню вигадувати, то краще приголомшливу. Наприклад, що тебе ледь не придушив нещодавно дупою слон у джунглях, після того, як ти налякала його ревінням, коли тобі брудними руками непальський бомж невдало видаляв два кутні зуби. Від цього людям принаймні весело стає. О, думають, оце так їбанута. Радіє кожний – як добре, що в мене все в порядку з головою…
Нормальним вважається, коли тьолочка, в якої 90 % концертів відбувається по лазнях упрілих депутатів чи бізнесменів, корчить із себе елітний гібрид цариці Савської із Дівою Марією. Ну й нехай. Це вже такий сталий вид мейнстріму. Одне дивує: як вона сподівається втримати до себе зацікавлення натовпу, котрий, власне, і є основним споживачем її «поп-продукту»? У неї життя так само не різниться від життів її дзеркальних копій, як не різняться їхні відео, мелодії, слова, аранжування пісень тощо. Якби всі ті музканальні тельбухи не субтитрували, бідолашний споживач з'їхав би з глузду, намагаючись збагнути, котру ж з його любімих каралєв естради тепер показують.
Ну це все таке. Звичайні мейнстрьомні речі, як я вже казала. Зі смертних не дивуються. А от дивно, скажімо, з янголів. Я ж то завжди думала, що чорна й темна в нашій тусовці одна я, мені навіть сни періодично сняться про те, як Диявол приходить раз по раз на землю, щоби запліднити якихось геть непримітних порядних жінок. А потім їхні плоди розповзаються по світу під виглядом зовсім собі неначе звичайних дітей, а самі тонко й послідовно роблять шкоду людям. І що один з таких плодів – я. Кльово, нє? Пора нормальні ужастіки знімати, поки в мене роги не виросли і хвіст з трусів не зовсім виліз… Ага, і ще: це все брехня, що у диявольського потомства росте дофіґа шерсті. В мене от, наприклад, зовсім волосся на ногах нема.