Дощ — за комір: шукай даху. Макс повернув до Флорівського монастиря, щоби не йти на Костянтинівську. Стояв навпроти храму, хитав хрести поглядом: ну? І що?! Бог не виказав оперативних рятівних дій. Не розкрив парасолі над змоклим Максом, не зігрів задубілі долоні. І щоби холодний відчай не учепився у горло, Макс посунув до “Кофе-хаусу”…
Чорнява дівчинка-офіціантка зазирнула в очі.
— Як завжди?.. — усміхнулася переможно. Вона тільки-но виматюкала двох колег, що спробували поперед неї обслужити симпатичного сумного хлопця з такими пронизливими очима, що хоч на сповідь до нього, та чорнява ще пам'ятала, як влітку хлопець приходив сюди з рудою дівчиною і завжди залишав на “чай” набагато більше за інших відвідувачів. І такого віддати?
— Пам'ятаєте мене?
— Чорний чай. І “Парламент”…
— Так. Прошу… — Макс проводжав очима чорняву офіціантку. На барній стійці — шахівниця. Мат? “Чому тут не працюють цілодобово?..” — подумав тоскно.
На Костянтинівську під ніч приваландався. Гоцик уже встиг скачати курсову з Інтернету, зжерти останні три сосиски і залишки вчорашньої холодної гречки і тепер рубався у компі в останню версію “Сталевого Алхіміка”. Класна гра…
Ні “привіт”, ні “як воно?”. Зиркнув на Макса, кивнув, втупився у монітор.
Макс почервонів: відсутність слів скидалася на ляпас. Пішов до вікна, глянув на чорну-мокру вулицю, наче не звідти припхався. І так стояв, поки за спиною не почув матюки роздратованого Гоцика. “Знову Алхіміку програв…” — подумав.
— Бачив її сьогодні, — видушив глухо. — Мітингувала на бульварі Шевченка… З якимось плакатиком у руках…
Розмова давно назріла. Проривалася випадковими фразами, несподіваним роздратуванням, невтішним спогадами. Хлопці старанно гасили раптові спалахи вимученої відвертості, притишували серця до ледь помітного вночі останнього дихаючого вуглика давно покинутого вогнища, ніби отут, у прихистку на Костянтинівській, де ще так недавно сміялася і плакала Люба, говорити про неї — суцільне жалюгідне соромисько, що гіршого й уявити неможливо… І ото вони б тут один перед одним ганьбилися?..
Та розмова рвалася назовні.
Гоцик зиркнув на Макса похмуро.
— То не Люба, — сказав.
Замовк. Скривився, наче жили тягнуть.
— Потонула… — додав немилосердно.
Макс вишкірився люто, обернувся до Гоцика… Вигукнув, наче усі навкруги поглухли.
— Бачив її!
— Помилився…
— Сам помиляєшся! Вона тут! Поряд. Нікуди не від'їжджала! І повертатися не збирається! — задихнувся, замовк, опустив голову. — Одного не втямлю… Навіщо? Навіщо обіцяла повернутися… Просила свою матір, аби та переказала нам — чекайте…
Гоцик зітхнув із прикрістю.
— Нічого Любина матінка нам не переказувала. То я збрехав… Люблю прибрехати…
Упав на диван. Пику скривив.
— Йди вже геть, Максе… — буркнув врешті. — Смикаєшся усе, місця собі не знайдеш… — замовк, запалив “Прилуки”, очі у стелю. — Ну, спробував пожити, як усі люди… Ну, не вийшло… То таке… Пережуєш… Бабла вистачить…
Макс не проковтнув. Спробував. Виховання змушувало. Та образа застрягла у горлі, полізла на язик…
— За цю діру, до речі, я плачу! — мовив зверхньо.
— Точно, чувак… — Гоцик підвівся. Недопалок у підлогу — вмри! Дістав із шафи дорожню сумку, повкидав штани-футболки, пішов до дверей. — Прощавай…
Макс так здивувався, ніби побачив, як Люба з мосту летить на біс.
— Ти здурів? Ніч…
— А пофіг! Давно хотів… Мені тут стіни плечі дряпають…
— Та стій, куди?! Що за звичка: плюнув і гайда…
Заступив двері, дивився на міцного, як гора, незворушного Гоцика — і стільки думок… Годин на п'ять вдумливого монологу. Макс сказав би Гоцику… Та що в біса відбувається?! Ви… усі такі чи тільки ти і Люба?! Вам язика відтяли?! Говорити… зайве?! Нащо дертися кудись, зриватися і бігти, падати і зникати безвісти, коли можна усе — геть усе! — обговорити і знайти… вихід. Ти зараз теж… летиш з мосту! Бо ти тупий, упертий, примітивний, жорстокий йолоп! Як ти опинився в університеті Шевченка?! Та ще й на філологічному?! Тобі б сокирою махати на ешафоті середньовічної ринкової площі! Помреш за принципи?.. А вона жива. Регоче з нас, руда… Пішла по життю далі, покинула мене у своєму минулому підло й зрадливо. І тебе… І тебе покинула, Гоцику! У цій дірі! Тож зрозумій ти, врешті, людино без імені… Вчинок — наслідок продуманого рішення, якщо ти нормальна цивілізована людина. Якщо тобою керують інстинкти і емоції — ти летиш з мосту… Сам… Коли ти летиш з мосту — нікого поруч! І нащо? Людина повинна розуміти, куди йде. От ти… Куди?! І як можеш залишати мене тут самого… Я ж…