Дора зіщулюється — нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.
— Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…
Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах — ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, — та мізки працювали.
— Женити його, чи що?
Повеселішала — логічно: сім'я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула — саме до Брюсселя валізку надіями пакував.
— Вово, ти Новаковського добре знаєш?
— Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.
— Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.
— Навіщо? — буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.
— А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! — процідила. — Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…
— Казиться він… — роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. — Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…
— Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…
— Працює хай!
— Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася — може бути. Як її звати?
— А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…
— Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв'яжися, — наказала пані Женя. — Чи мені татові зателефонувати?..
Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп'ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: “Небезпека!”
Видихнув шумно.
— Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?
Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…
— Хіба у тебе за Максима душа болить?
Володимир Гнатович відсунув валізку.
— Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.
— Ну… — підштовхнула пані Женя чоловікові думки.
— Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…
— Навесні?..
— А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.
Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє — хто друг, хто ворог.
— Добре, Вово, — лагідно так. — Тобі видніше…
Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!
— Максові зателефонуй! — вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. — А то поїдеш і “до побачення” синові не скажеш.
Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у напфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?
Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Інтернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з'явилося.
— Що змусить людей схаменутися?! — бурмотів роздратовано. Сам — як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.
Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем'єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп'янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.